24 січня суд у Києві заочно визнав винним у державній зраді екс-президента України Віктора Януковича.
Це перший в українській історії випадок заочного засудження політика такого рівня, проте далеко не перший у світовій історії.
BBC News Україна вирішили пригадати інших колишніх лідерів держав та політиків, яких заочно засудили за звинуваченнями у скоєнні злочинів.
Жан-Бедель Бокасса
Посада: президент ЦАР (1966-1976) та імператор Центральної Африки (1976-1979)
Вирок: страта, пізніше – довічне ув’язнення та амністія
Жан-Бедель Бокасса – один з найбільш сумнозвісних африканських лідерів, відомий за прізвиськами “африканський Наполеон” та “м’ясник з Бангі”.
В 1939 році 18-літній Бокасса обрав кар’єру військового і вступив у колоніальну французьку армію. Він приєднався до Французьких вільних сил, які підтримували генерала де Голля і намагалися звільнити Францію від німецької окупації.
Бокасса брав участь у визволенні Франції від нацистів, пізніше – у війнах в Індокитаї та Алжирі, коли Франція намагалася зберегти свої колонії. Був нагороджений орденом Почесного легіону і залишив французьку армію 1962 року в ранзі капітана. Його кузен, президент Центрально-Африканської республіки Давід Дако одразу покликав Бокассу реорганізувати армію молодої держави, а потім зробив начальником Генштабу.
Скориставшись заколотом проти Дако, Бокасса усунув його від влади 1966 року. Першими його кроками було скасування конституції, заборона жебрацтва, запровадження “бригади моралі”, що перевіряла бари та ресторани. З політичними опонентами чинили жорстоку розправу, а звичайним крадіям відрубали вуха.
Водночас в столиці країни було створено систему громадського транспорту з рейсових автобусів та паромну переправу, а себе Бокасса намагався представити захисником прав жінок – заборонив жіноче обрізання.
Новий лідер держави пообіцяв, що піде від влади, коли переможе комуністичну загрозу, корупцію та стабілізує економіку.
Бокасса починав правління як вірний союзник Франції, зацікавленої у стратегічному положенні ЦАР та покладах урану в країні. В Парижі на авторитарний характер режиму не звертали увагу, а президент Франції Валері Жискар д’Естен навіть називав Бокассу “другом та членом родини”.
У 1972 році Бокасса став довічним президентом, а в 1976 році перейшов в іслам і оголосив себе імператором Центральної Африки. Він наголошував, що статус імперії надасть ЦАР особливе місце серед африканських країн і допоможе здобути міжнародну повагу. Натомість це викликало лише глузування з боку світових ЗМІ,
Церемонія коронації Бокасси у 1977 році, за його задумом, мала нагадувати церемонію коронації Наполеона I та його дружини Жозефіни Богарне.
На коронацію запросили п’ять тисяч гостей, зокрема лідерів західних держав та Папу Римського, але з лідерів держав приїхав лише прем’єр Маврикія. Було замовлено понад 10 тисяч ювелірних прикрас, придбано 400 парадних костюмів та 200 смокінгів, які шили французькі кутюр’є, трон за 2,5 млн дол та корону за 5 млн дол з діамантами та десятки дорогих Mercedes-Benz. Загалом церемонія коштувала 50 млн доларів – три чверті бюджету країни. У цей час середній дохід на душу населення в країні становив 100 доларів.
Саме на тій церемонії народилися і чутки щодо канібалізму Бокасси. У бесіді з французьким міністром він пожартував, що нагодував того людським м’ясом.
В останні роки правління Бокасса подружився з диктатором Лівії Муаммаром Каддафі, відвідав кілька країн радянського табору, зокрема, СРСР, та почав заявляти про необхідність набуття країною атомної зброї. Франція, яка воювала з Лівією за контроль над багатим ураном Нігер, надіслала емісара, аби запобігти подальшому зближенню між Каддафі і Бокассою. Під час бесіди диктатор у гніві вдарив емісара тростиною.
Відносини з Францією були зіпсовані. Водночас країна переживала економічні труднощі, і щоб покращити фінансове становлення, Бокасса запровадив обов’язкове носіння дорогої шкільної форми для дітей. Школяри вийшли на акцію протесту і понад сотню з них силовики вбили.
Коли у вересні 1979 року диктатор вирушив з візитом у Лівію, французькі війська без жодної каплі крові повернули до влади в ЦАР Давида Дако. Чутки про імператора-канібала використовувалися для виправдання перевороту.
Бокасса подався з Лівії в еміграцію і жив деякий час у своєму замку у Франції з деякими з півсотні своїх дітей та 19 дружин.
На суді в ЦАР в 1980 році його заочно визнали винним в 13 злочинах, зокрема, у вбивствах, канібалізмі, корупції, незаконних витратах, зґвалтуваннях, та засудили до страти.
Попри вирок у 1986 році Бокасса повернувся до ЦАР і був заарештований. “Я повернувся до моєї країни, щоб постати перед судом. Під час процесу, я виявив деякі злочини, про які не знав. Як керівник держави я беру на себе моральну відповідальність”, – заявив він на суді.
Через відсутність доказів Бокассу не визнали винним в тортурах, зберіганні мертвих тіл, крадіжці діамантів з корони, канібалізмі – попри свідчення особистого кухаря щодо приготування людського м’яса. Проте засудили до страти за розкрадання 43 млн доларів та співучасть у вбивствах, зокрема, через наказ щодо розправи над 59 школярами, які відмовилися носити шкільну форму. Пізніше вирок замінили на довічне ув’язнення.
Причина повернення екс-диктатора залишається невідомою. “Як старий африканський слон, він хотів повернутися додому перед смертю”, – вважав адвокат Бокасси Жан-Марі Віала.
1993 року Бокассу амністували. Він помер від серцевого нападу три роки потому.
Згодом на тлі подальших переворотів, зростання злочинності та війн в ЦАР почали лунати слова на захист Бокасси. Старше покоління згадувало його правління з ностальгією через побудову транспортної інфраструктури та суворі розправи зі злочинцями.
В.о. губернатора однієї з провінцій ЦАР Мішель Ямбете в коментарі ВВС у 2009 році зазначив: “Це була диктатура, але існував і порядок, і стабільність. А тепер більше немає громадянської відповідальності. Немає більше патріотизму. Саме це принесло всі ці війни та ненависть. Озираючись в часи Бокаси, є чим захоплюватися. Ця людина робила великі речі”.
У 2010 році президент ЦАР Франсуа Бозізе видав указ про реабілітацію Бокасси. “Він побудував країну, але ми знищили те, що він побудував”, – зазначив президент з гіркотою, і вручив орден вдові Бокасси Катрін – колишній імператриці.
Їнглак Чинават
Посада: прем’єр Таїланду (2011-2014)
Вирок:5 років ув’язнення
Їнглак Чинават була першою жінкою-прем’єром Таїланду. Вона походить з династії тайських політиків та бізнесменів китайського походження, а її брат Таксин Чинават очолював уряд країни у 2001-2006 роках та був усунений з посади внаслідок військового перевороту.
Пані Чинават, яка отримала освіту з політології в Таїланді та з державного управління в США, починала кар’єру у родинному бізнесі. Вона керувала компанією-мобільним оператором, яку заснував її брат, а також компанією, що займалася нерухомістю.
У 2011 році Їнглак Чинават висунули в лідери опозиційної лівоцентристської партії “Для тайців”. З гаслами викорінення бідності, скорочення податків, надання доступних кредитів фермерам, безкоштовного Wi-Fi у публічних місцях та забезпечення кожного школяра планшетом вона перемогла на виборах з 48% голосів.
Відсутність в Їнглак політичного досвіду викликала критику з боку консерваторів, які називали її “маріонеткою” брата, який після перевороту 2006 року залишив країну та був заочно засуджений за несплату податків. Їнглак натомість намагалася налагодити відносини з королівською родиною та армією, які неодноразово підтримували консерваторів.
Бажання Їнглак провести загальну політичну амністію, дія якої поширювалася і на її брата, викликала антиурядові протести консерваторів, учасники яких вимагали зменшити вплив Таксина Чинавата та провести реформи.
На тлі протестів проти прем’єра у травні 2014 року Конституційний суд позбавив Їнглак Чинават посади за зловживання владою, а коли її прибічники – “червоні сорочки” – вийшли протестувати на вулиці, тайські військові 22 травня 2014 року здійснили військовий переворот. Їнглак Чинават, чимало її родичів та прихильників були заарештовані. Незабаром її відпустили, але заборонили залишати країну.
Таїландом почала правити військова хунта. Головнокомандувач армії Прают Чан-Оча невдовзі став прем’єром Таїланду і займає цю посаду досі.
Напередодні перевороту Національне антикорупційне агентство звинуватило Їнглак Чинават в корупційній схемі та завданні країні збитків на 15 млрд доларів під час програми закупівлі рису в фермерів за цінами вище ринкових. Судовий процес тривав два роки, Їнглак Чинават відкидала звинувачення та доводила, що є жертвою політичних переслідувань.
На засідання суду у серпні 2017 року, яке мало оголосити вердикт, вона не з’явилася. Було встановлено, що вона залишила країну, можливо виїхала в ОАЕ. Через місяць Їнглак Чинават заочно засудили до 5 років позбавлення волі за халатність під час реалізації програми аграрних субсидій.
Її точне місце перебування невідоме.
Михеіл Саакашвілі
Посада: президент Грузії (2004-2013)
Вирок: 6 років в’язниці
Міхеіл Саакашвілі був одним із лідерів акцій протесту 2003 року проти тодішнього президента Грузії Едуарда Шеварнадзе, які отримали назву “Революції троянд”.
Після закінчення двох термінів на посаді президента, Саакашвілі виїхав з країни.
У 2014 році у Грузії Саакашвілі фігурував у статусі підозрюваного у справах про розтрату бюджетних коштів та перевищення повноважень на посаді президента.
5 січня 2018 року суд Тбілісі визнав його винним у перевищенні повноважень. Суд вважає, що він порушив закон, коли у 2009 році помилував чотирьох поліцейських, винних у вбивстві працівника банку Сандро Гиргвліані. Саакашвілі засудили до трьох років позбавлення волі.
У червні 2018 року суд Тбілісі визнав Саакашвілі винним в організації побиття депутата Валерія Гелашвілі у 2005 році начебто за критику на його адресу, і засудив екс-президента до шести років позбавлення волі.
Грузія кілька разів зверталася до України, де перебував Саакашвілі, щодо його екстрадиції, але отримувала відмову.
У травні 2015 року екс-президент Грузії отримав громадянство України та став губернатором Одеської області. Але внаслідок конфлікту з президентом Порошенком та його оточенням, він залишив посаду у листопаді 2016 року, а потім неодноразово організовував протести проти нього.
У липні 2017 року Саакашвілі позбавили громадянства за надання неправдивої інформації при його отриманні.
У цей час він перебував за межами України. У вересні того ж року Саакашвілі зміг перейти кордон України, коли натовп його прихильників прорвав оточення українських силовиків на кордоні з Польщею.
12 лютого 2018 року екс-президента Грузії вислали до Польщі.
Зін аль Абідін бен-Алі
Посада: президент Тунісу (1987-2011)
Вирок: довічне ув’язнення
Зін аль Абідін бен-Алі увійшов в історію як керівник країни, з якої полум’я Арабської весни 2011 року поширилося по багатьох країнах Близького Сходу, а в деяких з них призвело до повстань, зміни влади та громадянських війн.
Неординарна кар’єра 22-літнього бен-Алі почалася у 1958 році зі вступу до лав армії Тунісу. Він отримав військову освіту у Франції та США, і вже у 1964 році став керівником військової розвідки, а в 1978-1980 та 1984-1987 роках очолював службу національної безпеки.
У жовтні 1987 року перший президент Тунісу Хабіб Бургіба (1957-1987) призначив його прем’єром. Через місяць, після того як лікарі визнали 84-літнього президента нездатним виконувати функції, бен-Алі усунув його від влади і сам став президентом.
За правління бен-Алі в країні було проведено часткову демократизацію – 1994 року опозиція вперше потрапила до парламенту, а президентські вибори 1999 року стали першими альтернативними в історії, хоча президент ніколи не набирав менш як 89% голосів на таких виборах. Водночас правозахисники не припиняли критикувати порушення прав людини, обмеження свободи слова та думки.
Президенту вдалося досягти успіхів в економіці – ВВП країни зросло втричі у 1986-2008 роках. Саме в цей час Туніс став популярним напрямком серед туристів.
Але обмеження політичних прав, корупція, безробіття, зокрема, велика кількість випускників вишів, які не могли знайти роботу, створювали основу для соціального вибуху.
І він стався у грудні 2010 року після того як молодий вуличний торговець фруктами Мохамед Буазізі здійснив самоспалення на знак протесту проти знущань з боку поліції та місцевих чиновників, які відібрали його ваги. Буазізі отримав 90% опіків тіла і 4 січня 2011 року помер у лікарні, перетворившись на героя невдоволеної арабської молоді.
Після цього найбільші міста країни охопили масові протести. 14 січня бен Алі запровадив надзвичайний стан та призначив позачергові парламентські вибори. Але було пізно – чиновники та армія йому не підкорялися. Президент та його найближче оточення залишили країну на літаку. Притулок бен Алі та його родині надала Саудівська Аравія.
Значну роль в успіху протестів зіграло невдоволення впливом на державу дружини президента Лейли Трабелсі, який став предметом журналістських розслідувань. Адже до весілля з президентом вона працювала перукарем, натомість незабаром її родина стала однією з найвпливовіших в країні.
У червні 2011 року туніський суд заочно засудив бен-Алі та його дружину Лейлу до 35 років ув’язнення та 65,6 млн доларів штрафу за розкрадання та незаконне заволодіння великою сумою іноземної валюти, коштовностями, археологічними знахідками.
Прокуратура просила смертного вироку для екс-президента через загибель 22 людей під час демонстрацій і вбивство чотирьох людей, які заважали племіннику бен-Алі залишити Туніс.
У червні 2012 року військовий суд засудив Зіна аль Абідіна бен-Алі до довічного ув’язнення через вбивства демонстрантів у січні 2011 року. Інший суд засудив екс-президента на 20 років за заохочення насильства та вбивств.
Беттіно Краксі
Посада: прем’єр-міністр Італії (1983-1987)
Вирок: 27 років в’язниці, пізніше 9 років і 8 місяців
Беттіно Краксі був одним з провідних італійських політиків 1970-1980-років та близьким другом медіамагната Сильвіо Берлусконі.
У 1976 році 42-літній Краксі очолив Соціалістичну партію Італії. Він швидко прибрав традиційні серп та молот з символіки партії, вступив в конфлікт з комуністами та почав створювати коаліції з християнськими демократами та іншими правими партіями, кілька років очолював уряд.
У 1992 році один з депутатів-соціалістів Маріо Кьєза був затриманий на хабарі в 7 млн італійських лір. Це було стартом операції “Чисті руки”, яка виявила масштабну корупцію в керівництві країни. Не дочекавшись підтримки з боку Краксі, Кьєза почав співпрацювати зі слідством. Один за одним однопартійці Краксі та низка інших впливових політиків опинилися під слідством.
На початку 1993 року міланський суд попросив парламент зняти з Краксі депутатський імунітет, аби притягти його до відповідальності за корупцію та хабарництво. Парламент на голосуванні у квітні 1993 року прохання відхилив. На вулицях Рима Краксі зустріли обурені демонстранти, які закидували його монетами та махали купюрами у 1000 лір, запитуючи політика: “Беттіно, хочеш і це?”.
У грудні 1993 року прокурору Антоніо Ді П’єтро вдалося отримати дозвіл на допит Краксі щодо підозр у “суперхабарі”, яий лідери соціалістів та християнських демократів розділили між собою. Краксі заявив прокурору, що хабарі – це “ціна політики”. Він наголошував не стільки на своїй невинуватості, а на тому, що всі політики корумповані і всі партії брали хабарі і отримували незаконне фінансування.
Але навесні 1994 року, побоюючись арешту, Краксі втік до свого друга – президента Тунісу Зіна аль Абідіна бен-Алі.
На батьківщині його спочатку засудили до 27 років в’язниці, пізніше цей строк скоротили до 9 років та 8 місяців. Краксі неодноразово заявляв, що є невинним. В Італію він більше не повертався – в січні 2000 року він помер від діабету.
Сильвіо Берлусконі не забув старого друга, який підтримував становлення його медіабізнесу, і відвідав його похорон в Тунісі. Донька Краксі Стефанія була сенатором від партії Берлусконі “Вперед, Італіє” та заступником голови МЗС в його уряді.
Хіссен Хабре
Посада: диктатор Чаду (1982-1990)
Вирок: страта, пізніше – довічне ув’язнення
Хіссен Хабре був президентом країни Чад у серці Африки у 1982-1990, через його жорстокість опоненти називали його “африканським Піночетом”.
Він народився 1942 року у родині пастуха з племені тубу на півночі Чаду. Після закінчення школи служив у французькій колоніальній адміністрації, де вразив керівництво своїми розумовими здібностями і дослужився вже у незалежному Чаді до заступника префекта.
За сприяння керівництва вирушив у 1963 році до Франції, де отримав вищу освіту у сфері політології. Повернувшись на батьківщину 1972 року, він деякий час працював в МЗС країни.
Коли президент Чаду Томбалбай відправив його на перемовини з повстанцями Фронту національного визволення, що виступав проти дискримінації мусульманських народів Сахари, Хабре приєднався до них.
Повстанське угруповання, яке він очолив, неодноразово захоплювало заручників з європейських країн, вимагало за них викуп або надання зброї. 1975 року президента Томбалбая вбили, і в результаті тривалого протистояння між різними польовими командирами у 1982 році Хабре захопив столицю країни та оголосив себе президентом.
Роки правління Хіссена Хабре були епохою терору – він намагався знищувати опозицію превентивно. “Незгодних катували електрошоком, припікали шкіру сигаретами або вставляли до рота вихлопну трубу і заводили двигун авто”, – розповідає співзасновник Центру дослідження Африки Олександр Мішин.
Amnesty International постійно повідомляла про зникнення, вбивства та катування людей в Чаді. Але Хіссен Хабре був важливим партнером Франції та США у боротьбі з диктатором Лівії Муаммаром Каддафі, якого він за допомогою західних держав переміг у війні 1987 року. Тому довгий час його приймали на вищому рівні в провідних державах світу.
У 1990 році загони повстанців на чолі з Ідрісом Дебі завдали поразку армії Хабре і він втік до Сенегалу. 1998 року уряд Чаду звинуватив Хабре у привласнені 70 млн французьких франків та вбивстві 40 тисяч людей, а десять років потому суд засудив його до страти через злочини проти людяності.
Сенегал довго не видавав екс-президента. Лише після офіційної вимоги від Міжнародного суду ООН в 2013 році Хісена Хабре заарештували.
Було створено спеціальний Африканський трибунал, який у травні 2016 року засудив його до довічного ув’язнення за злочини проти людяності, зґвалтування, страти, викрадення людей. Пізніше його зобов’язали сплатити 125 млн євро компенсацій постраждалим.
Курманбек Бакієв
Посада: президент Киргизстану (2005-2010)
Вирок: 50 років в’язниці
Курманбек Бакієв – дворазовий прем’єр-міністр Киргизстану, президент країни у 2005-2010 роках.
Він прийшов до влади внаслідок “Революції тюльпанів” 2005 року проти президента Аскара Акаєва, за часів правління якого два роки очолював уряд.
Навесні 2010 року через масові протести Бакієв подав у відставку і втік до Білорусі, де проживає й досі.
У Киргизстані у 2013 році Бакієва визнали винним у зловживанні своїми повноваженнями та причетності до вбивства екс-керівника адміністрації президента Медета Садиркулова у 2009 році й засудили до 24 років ув’язнення з конфіскацією майна.
Через рік Бакієва визнали винним і в організації замаху на американського бізнесмена у 2006 році, аби заволодіти родовищем золота. Тоді екс-президента засудили до 25 років позбавлення волі.
Чотири роки також тривав суд щодо звинувачень Курманбека Бакієва та його брата Жанибека у розстрілі демонстрантів під час протестів 2010 року. Тоді охорона будинку уряду відкрила вогонь по демонстрантах, що намагалися вдертися до будівлі. Загинули понад 80 людей.
У липні 2014 року братів Бакієвих заочно засудили до довічного ув’язнення через загибель демонстрантів.
У 2013 році Бакієв заявив, що ще з 2010 року є громадянином Білорусі, а відповідно не підлягає екстрадиції.
Хайле Менгісту Маріам
Посада: керівник та президент Ефіопії (1977-1991)
Вирок: смертна кара
1974 року в Ефіопії стався державний переворот, внаслідок якого армійські офіцери усунули від влади імператора Хайле Селассіе та створили військову хунту – Дерг, що проголосила Ефіопію державою соціалістичної орієнтації. Наступного року монархію було скасовано. Імператор помер в ув’язненні.
Країна стала одним з провідних союзників СРСР в Африці. Одночасно Ефіопію охопив “Червоний терор” – представники хунти розправлялися з колишніми імперськими чиновниками, з суперниками у боротьбі за владу з інших лівих угруповань, а у лютому 1977 року дійшла черга до взаємного знищення між самими учасниками Дергу – в ході перестрілки загинули 58 офіцерів, що входили до хунти. Переможцем боротьби вийшов 40-літній Хайле Менгісту Маріам.
Він був керівником комуністичного режиму в Ефіопії з 1977 по 1991 рік. За час його правління країна була охоплена громадянською війною, пережила репресії, війну з сусіднім Сомалі та страшний голод 1983-1985 років, що забрав життя 2 млн людей.
Саме голодуючим ефіопам збирали допомогу на знаменитому концерті на стадіоні Вемблі в 1985 році, який запам’ятався виступом Фредді Мерк’юрі.
“Менгісту не дарма охрестили “чорним Сталіним” та “ефіопським м’ясником”. Політика “червоного терору” разом з катастрофічним голодом часів “соціалістичного експерименту” від Менгісту забрали життя мільйонів ефіопів. Про таку спадщину потрібно пам’ятати і говорити, щоб подібні катастрофи не повторилися в майбутньому”, – зазначає співзасновник Центру досліджень Африки Олександр Мішин.
У 1990 році СРСР припинив допомагати Ефіопії. Повстанці, які воювали проти урядових військ, отримали низку перемог і навесні 1991 року взяли Аддіс-Абебу. Маріам втік до Зімбабве, де отримав політичний притулок. В падінні свого режиму він звинувачував Михайла Горбачова.
У 2007 році Верховний Суд Ефіопії засудив Хайле Менгісту Маріама заочно до довічного ув’язнення за репресії, вбивства, тортури та незаконну конфіскацію майна. Генпрокуратура Ефіопії оскаржила вирок, і наступного року Верховний Суд засудив екс-диктатора до страти.
Мартін Борман
Посада: “особистий секретар” Гітлера, керівник канцелярії НСДАП
Вирок: смертна кара
Борман – один з найвищих посадовців нацистської Німеччини. Він був особистим секретарем Адольфа Гітлера та керівником партійної канцелярії нацистської партії, а в дні падіння режиму Борман навіть був у бункері разом із лідером нацистів.
Після самогубства Гітлера Борман зник.
Восени 1945 року Нюрнберзький трибунал розглядав участь Бормана у злочинах нацистів, але його самого на лаві підсудних не було.
Бормана визнали винним у змові задля ведення агресивної війни, військових злочинах та у злочинах проти людяності та засудили до страти.
Це єдиний випадок заочного засудження до страти на цьому процесі.
1972 року у Берліні знайшли останки людини, яку ідентифікували як Бормана. Виявилося, що він загинув при спробі залишити німецьку столицю ще у 1945 році.
Маурісіо Фунес
Посада: президент Сальвадора (2009-2014)
Вирок: сплата 420 тисяч доларів державі
Маурісіо Фунес був відомим сальвадорським журналістом, який робив репортажі для місцевих та іноземних ЗМІ під час громадянської війни в Сальвадорі (1979-1992). Пізніше він став відомим ведучим телешоу, працював деякий час для іспаномовного телеканалу CNN. У 2004 року був визнаний найкращим журналістом-інтерв’юером країни.
Під час війни він став симпатиком лівих ідей і у 2007 році вирішив розпочати свій шлях в політику, ставши членом Фронту національного визволення імені Фарабундо Марті, який включав колишніх лівих повстанців.
Партія висунула його кандидатом на президентських виборах, і у березні 2009 року він здобув перемогу з 51%, ставши першим лівим на чолі держави.
Хоча опоненти попереджали, що за Фунеса країна перетвориться на нову Венесуелу – цього не сталося. Хоча Сальвадор відновив відносини з Кубою, країна відмовилася приєднатися до блоку ALBA, лідером якого є Венесуела.
Амбіційні проекти в сфері освіти, охорони здоров’я, надання житла бідним родинам були виконані лише частково, через складну економічну ситуацію. Це розчарувало багатьох прихильників президента. Йому також не вдалося подолати зростання злочинності.
Вже після закінчення президентських повноважень, у 2016 році Фунеса звинуватили у відмиванні грошей. Маурісіо Фунес разом з дружиною та дітьми залишив країну і отримав притулок в Нікарагуа.
Фюнес та його син не змогли пояснити походження 420 тисяч доларів на своїх рахунках. Місячна зарплата президента становила 5,2 тисячі доларів. У листопаді 2017 року обох визнали винними і зобов’язали сплатити 420 тисяч доларів державі.
Фунес назвав процес проти нього політичним переслідуванням з боку правих сил та зведенням рахунків з боку лівого президента Сальвадора Санчеса Серена, який раніше був його віце-президентом.
У червні 2018 року прокуратура Сальвадора видала ордер на арешт Фунеса та приблизно тридцяти його колишніх співробітників, звинувативши екс-президента в привласненні 351 млн доларів бюджетних коштів.
Розслідування щодо Фунеса в Сальвадорі тривають.
