Андрій Магера є одним з найбільш фахових спеціалістів з виборчого законодавства в країні. Протягом 14 років він працював у Центрвиборчкому, останні роки будучи заступником голови комісії.
В ексклюзивному інтерв’ю пан Андрій розповів про відмінності нинішньої виборчої кампанії від попередніх, про технології та потенційні технічні проблеми, а також – про те, чому парламент не приймає новий виборчий закон.
Пане Андрію, чим, на вашу думку, нинішня кампанія відрізняється від попередніх?
Кампанія-2019 року мало чим відрізняється від, наприклад, кампанії 2014 року, якщо ми говоримо про ведення її в умовах анексії та фактичної окупації частини території України. ЦВК як тоді, так і зараз, зіштовхнулася з проблемою того, що неможливо провести вибори у 27 територіальних виборчих округах. Також є проблема, що з’явилася так звана категорія внутрішньо переміщених осіб, які повинні будуть писати заяви, щоб змінити місце голосування. Але на відміну від 2014 року, коли всі ці події тільки відбувалися, зараз ситуація більш менш стабілізувалася. Тобто, всі чудово знають, де вибори відбуваються, де ні. Робота комісії вже певною мірою напрацьована: є досвід, як проводити вибори в таких умовах. Що стосується якихось відмінностей, то у 2014 році очевидно не було стільки дезінформації, популізму, як зараз. Але у Західній Європі відбується те ж саме: у країнах старої демократії гору беруть популістичні політики правого і лівого толку, які обіцяють реалізацію нереальних речей.
Про які саме випадки дезінформації ви говорите? Здається, ми вже звикли до брехні та маніпуляцій.
Іде поширення інформації з боку Росії, зараз воно більш агресивне, ніж у 2014 році. Йде компіляція правдивих фактів з неправдивими. Для того, щоб переконати глядача, слухача, читача у тому, що все погано, абсолютний крах української державності, а вибори нічого не вирішують. Певною мірою ці технологічні речі досягли певного піку.
Як ви ставитеся до закриття виборчих дільниць у Росії?
Я не вважаю, що Центральна виборча комісія, яка ліквідувала 5 виборчих дільниць у Російській Федерації, порушила закон. Нагадаю, що згідно із законом ЦВК приймає певні рішення не з власної ініціативи, а на основі подання Міністерства закордонних справ України. На моє глибоке переконання, в державі-агресорі неможливо забезпечити дотримання загально визначених принципів і засад виборчого процесу. І українська держава, на жаль, не зможе цього гарантувати у Російській Федерації. Крім того, та інформаційна війна, яка ведеться у цій країні, левову частку, якщо не всі новини, подають про Україну з негативного боку. Навряд чи в таких умовах український виборець, перебуваючи у Російській Федерації, може зробити вільний поінформований вибір. Натомість тих виборців, які знаходяться у Росії, не позбавили права голосу. Їх прикріпили до інших виборчих дільниць – у Грузії, Фінляндії, Казахстані. Подібна практика є, коли утворюються виборчі дільниці, які обслуговують одночасно декілька держав якогось континенту. Це може бути Африка, Південна Америка. На європейському континенті теж є схожі прикладі. Наприклад, українці в Ісландії не голосують у Рейк’явіку, а, здається, в Осло чи в Копенгагені. Тому тут немає жодних порушень виборчих прав громадян: рішення прийняте відповідно до закону.
Що ви можете сказати щодо технологій, які застосовуються на цих виборах? Наскільки ефективними вони є і чи з’явилося щось нове?
Зовнішньої реклами у нас занадто багато. Окрім того, велика кількість кандидатів особливі надії покладають виключно на телевізійну рекламу, вважаючи, що телевізор здатен здійснити революцію у свідомості українських виборців і змусити людей обрати саме їх. Мені дивно, чому величезна кількість кандидатів – як зареєстрованих, так і потенційних, – уникають особистої зустрічі з виборцями. Не проводять класичних зустрічей з виборцями, збори, мітинги, коли виборець має безпосередню змогу відчути самого кандидата, його стиль, мову, енергетику. Це те, що не передати ні через телевізор, ні через що інше. У мене є пояснення: більшості кандидатів просто немає що сказати виборцям. І вони дуже бояться незручних запитань. Одна річ, коли є комфортні умови так званої «теплої ванни» на телеканалі або в підготовленій аудиторії. А друга – коли туди можуть прийти виборці – нейтральні, критично налаштовані, які можуть поставити незручні запитання. Зараз є величезне засилля зовнішньої та телевізійної реклами, надзвичайно дорогої. Ціна на неї зростає за незрозумілою траєкторією.
Ті, у кого немає багато грошей на телерекламу, «шукають дружину». Як ви ставитеся до подібних епатажних промоцій?
Ці технології розраховані на те, щоб зробити людину більш пізнаваною. Бо колись хтось починає говорити про щось екстраординарне, люди намагаються запам’ятати прізвище. Але навряд чи така технологія є дієвою у плані здобуття прихильності голосів виборців. Тому я досить скептично ставлюся до результативності такого виду реклами.
Є думка, що на нинішніх виборах будуть застосовуватися не стільки фальсифікації, скільки підкуп – прямий або опосередкований. Що ви думаєте з цього приводу?
Я не дуже вірю в застосування адміністративного ресурсу у 2019 році. Хоча б тому, що такі речі дуже швидко стають очевидними і приносять надзвичайно великі ризики для тієї людини, яка застосовує цей адміністративний ресурс. В силу можливого невизнання виборів, судових оскаржень, позицій міжнародних інституцій і з точки зору того, що вже немає куди тікати, бо світ занадто вузький. Тому я переконаний: той, хто застосує адміністративний ресурс – самогубець. Інакше я цю людину назвати не можу. І я не кажу тільки про самих кандидатів. Гіпотетично адмінресурс може застосувати і президент, і прем’єр-міністр, посадові особи місцевого самоврядування. Вони можуть діяти на користь якогось кандидата. Інтереси у тих же міських голів можуть бути різні. Але я не вірю в те, що знайдуться люди, котрі будуть це робити.
Що стосується підкупу, на жаль, ця проблема залишається. Але вона не настільки гостра, як на парламентських виборах, особливо, в частині одномандатних виборчих округів. Тому що зараз ціна окремо взятого голосу є не такою значною. Разом з тим я б не применшував роль підкупу з огляду на результати останньої соціології, згідно з якою 4-5 кандидатів мають приблизно рівні шанси потрапити до другого туру. А значить, кожен додатковий голос має для них ціну.
Як ви ставитеся до ініціативи максимально спростити голосування для виборців, прибравши прив’язку до місця реєстрації?
До подібних ідей треба ставитися критично, вивчати всі плюси і мінуси. «Плюси» у тому, що людині повинно бути зручно і комфортно голосувати. І якщо ми говоримо про президентські вибори, то неважливо, де голосує людина, де зареєстроване її місце проживання. Все одно все закінчується у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі у межах всієї країни. Разом з тим я б не хотів, щоб були певні технології, пов’язані з намаганням зірвати виборчий процес або показати його неефективність. Що я маю на увазі? Для кожної виборчої дільниці виготовляються виборчі бюлетені. Вони захищені, на них надруковано номери виборчих дільниць. І кількість таких бюлетенів для кожної дільниці є визначеною у законі і не може перевищувати певної долі відсотка від кількості виборців, включених до списку на відповідній виборчій дільниці. Уявіть, якщо на цю дільницю прийде втричі більше виборців, ніж включено до списків. Виходить, хтось не отримає бюлетенів, з’являться черги. Невипадково свого часу було законодавчо змінено максимальну кількість виборців на дільниці – з 3000 до 2,5 тисяч. Мета була зменшити черги і навантаження на членів ДВК.
Разом з тим, будь-якому виборцю, який хоча б за тиждень знає, що він не буде в місті своєї реєстрації в день голосування, має можливість подати заяву про тимчасову зміну місця голосування. І ці дані надійдуть до ЦВК: на такій-то дільниці з’явилася додаткова потреба у виборчих бюлетенях. І вони будуть своєчасно надруковані. Така заява має бути подана не пізніше 25 березня включно. Після цього змінити щось буде неможливо. Особливо гостро це стосується двох категорій виборців – внутрішньо переміщених осіб і трудових мігрантів.
Ви спілкуєтеся зі своїми наступниками в ЦВК? Що вони говорять? Які є проблеми, труднощі, пов’язані з нинішньою кампанією?
Не можу сказати, що перебуваю з ними в щоденному контакті, але періодично спілкуюся з ними. Частково знаю про проблеми, з якими вони стикаються у своїй діяльності. Цілком очевидно, що кількість нині зареєстрованих кандидатів (на момент розмови – 20), є неостаточною. І як колишній організатор виборчого процесу я побоююся, щоб кількість кандидатів була оптимальною. Щоб вистачило виробничих потужностей при виготовленні виборчих бюлетенів. При цьому ми ж розуміємо, що з усіх цих кандидатів – тільки з десяток – реальні, які прагнуть перемогти на виборах або розраховують провести розвідку боєм роботи своїх штабів напередодні парламентських виборів. Всі інші – це фріки, технічні кандидати, які не мають особливого бажання перемагати на виборах.
Але цей рік не рекордний – у 2004 році кандидатів було більше.
У 2004-му їх було 26. А зараз уже половина, і строк подання завершується 3 лютого. Сподіваюся, що цей рекорд не поб’ють.
Які ще проблеми у членів ЦВК? На них ніхто не тисне, не погрожує?
Я не чув інформації щодо погроз. Думаю, вони б самі про це говорили. В основному, це проблеми організаційного характеру, у тому числі, і кадровий голод в окружних і дільничних виборчих комісіях. Залучити досвідчених людей – це серйозна проблема. Щодо реєстрації кандидатів, поки не бачу проблем для членів комісії. Все йде гладко.
Дозвольте кілька питань щодо парламентських виборів. Якою є, на вашу думку, ідеальна виборча система і чи є політична воля у народних депутатів її міняти?
Ідеальних виборчих систем у світі немає, і це неодноразово зазначала Венеційська комісія. Для кожної держави може підходити своя виборча система. Але треба відштовхуватися від конкретного історичного моменту, ментальності народу, від інших особливостей. Якщо говорити про Україну, ми отримали державу, в якій є Конституція 1996 року з подальшими змінами, яка фактично передбачає змішану парламентсько-президентську форму державного управління. Це означає, що у парламенті обов’язково має бути створена коаліція парламентських партій, яка повинна сформувати уряд. Значить, Верховна Рада має бути політично структурованою. Другий нюанс полягає в тому, що у нас є анексовані та окуповані території. І хочемо ми цього чи ні, але в 10 округах Криму, 2 округах Севастополя, 9 округах Донеччини і 6 округах Луганщини ми не можемо обрати депутатів за чинною виборчою системою. Третій важливий момент полягає в тому, що корупціоногенність мажоритарної системи є набагато вищою, ніж пропорційної. І четверте: пропорційна система дає меншу кількість втрачених голосів. Тому що за такої системи отримати мандати мають різні політичні партії. Натомість у мажоритарному окрузі перемагає лише один кандидат, всі інші програють. Тому у пропорційної системи вища репрезентативність. З урахуванням цих факторів я вважаю, що в Україні краще було б запровадити чисту пропорційну систему, обираючи депутатів на основі списків політичних партій. Але черговість кандидатів у цих списках повинні мати можливість змінити виборці. Йдеться про так звані відкриті списки.
Депутати про це говорять вже багато років, а віз і нині там. Значить, це нікому не цікаво?
Відповідь на те, чи є політична воля парламенту – в тому, що за чотири роки Верховна Рада ні на що більше не спромоглася, як прийняти лише за основу проект Виборчого кодексу весною 2018 року. До цього і після цього парламент цим не займався. Це свідчить про інтерес депутатів до виборчої реформи як такої. Тому я досить скептично ставлюся до можливостей цього депутатського скликання запровадити нову виборчу систему для виборів 2019 року. Як на мене, меншим злом було б, якби цей парламент прийняв Виборчий кодекс і ввів його в дію за півтора-два роки, для наступних виборів. Але побачимо, яка буде позиція парламенту.
Пане Андрію, і останнє питання: чим ви зараз займаєтеся? Не плануєте розпочати політичну кар’єру?
Найближчим часом у мене немає планів займатися публічною політичною діяльністю. Разом з тим я не виключаю більш активної участі у якихось політичних процесах на рівні консалтингу. В цей час я співпрацюю з Венеційською комісією для надання різного роду експертиз по проектах, які надсилаються комісії з інших держав.
Розмовляла Маргарита Стеценко
