Попри обурення сім’ї та спадкоємців Майкла Джексона, попри протести його численних шанувальників по всьому світу, документальний фільм “Залишаючи Неверленд” для переважної більшості людей в світі поставив останню крапку у позитивній відповіді на питання, що висіло у повітрі чверть століття: “Чи Майкл Джексон педофіл?”
Свідчення двох людей, що в дитинстві потрапили під дію шарму всесвітньо відомої зірки, свого кумира, якого вони по-дитячому наївно обожнювали, і який обережно і ніжно, але разом з тим цілеспрямовано і наполегливо перетворював їхнє поклоніння у готовність задовольняти свої ганебні схильності, розкриває справжню трагедію. Трагедію на кшталт набоковскьої “Лоліті” – як ошуканих хлопчаків, так і самого Джексона, з його понівеченим дитинством і зіпсованим необмеженим багатством і вседозволеністю життям.
Трагедія і співчуття до неї не зменшують жаху того, що він скоїв. Смерть 10 років тому позбавила Джексона від нового, тепер, судячи з усього, куди більш жорсткого, суду правового.
Але тепер постає необхідність суду над всіма нами, які десятиліттями – хто з гарячим захопленням і обожнюванням, а хто, як я наприклад, зі спокійною повагою і навіть захопленням мимоволі – стежив за кар’єрою цього непересічного артиста. З усією гостротою постає питання: що робити з багатим культурним спадком “короля поп-музики”? Чи залишається його роль в мистецтві і культурі непохитною, або ж слідом за засудженням його вчинків ми повинні так само рішуче відкинути і те, чим так щиро і самовіддано захоплювалися і продовжують захоплюватися сотні мільйонів людей у всьому світі?
“Уже приблизно на третій хвилині чотиригодинного документального фільму стало ясно, що спадщина Майкла Джексона після цього дня не зможе залишатися такою ж, як раніше” – так вже на наступний день після прем’єрного показу фільму “Залишаючи Неверленд” пророкував кореспондент британської Guardian.
Через буквально день після трансляції фільму по американському телеканалу HBO ціла низка радіостанцій у Канаді і Новій Зеландії оголосили, що знімають пісні Джексона з ротації.
Багато ЗМІ також помітили, що пісні Майкла Джексона не з’являлися в плейлистах однієї з радіостанцій ВВС – Радіо 2 – з 24 лютого, проте, в корпорації це пояснили тим, що цей плейлист призначений для нових релізів.
Проблема, однак, – як бути зі спадщиною Майкла Джексона – залишається, і жодних ознак того, що вона зникне, принаймні, найближчим часом, немає. Поставлені питання вимагають відповіді.
Не кажучи вже про те, що питання ці не тільки зі сфери моралі. Від відповіді на них залежить і чисто практична, комерційна доля спадщини Майкла Джексона, що вимірюється мільярдами доларів.
Геній і лиходійство
Проблема сумісності порочної особистості художника і значущості його творінь стара як світ. Саме їй багато в чому присвятив одну зі своїх “Маленьких трагедій” Пушкін, проголосивши, що “геній і лиходійство – дві речі несумісні”.
Навіть у Пушкіна в категоричності цієї формули є іронія – проголошений Моцартом геній Сальєрі тут же кидає йому в чашу отруту.
Реальному Антоніо Сальєрі і пощастило, і не пощастило. На відміну від Моцарта, який єдиний симпатизував йому, історія не тільки не визнала його генієм, а й спростувала поширений в пушкінські часи міф про те, що він вбив великого композитора. З іншого боку, саме цей міф і залишив його в історії.
Згодом до категорії “лиходійства” почали потрапляти вчинки, погляди та ідеї, які в момент здійснення аж ніяк не вважалися поганими. Для Ріхарда Вагнера або Федора Достоєвського, як і для їхніх сучасників, антисемітизм був цілком допустимою і прийнятною системою поглядів.
Але і тут принципова відмінність. Відверта неприязнь великого російського письменника до євреїв здається нині огидною, але на відміну від антисемітизму Вагнера, вона не призвела до виникнення тоталітарної політичної ідеології і практики, результатом якої став один з найбільших злочинів в історії людства – Голокост.
І що ж? Через півстоліття, з усіма застереженнями, світ – в тому числі і єврейський світ – визнає велич і геніальність музики Вагнера.
Важливим і в цьому сенсі революційним є виконання євреєм Даніелем Баренбоймом музики Вагнера у Єрусалимі на концерті в 2001 році. Він це зробив наперекір не тільки громадській думці, але і негласній забороні на цю музику, яка існувала у єврейській державі.
Або взяти Лені Ріфеншталя. Пристрасна відданість і прихильність ідеям націонал-соціалізму не тільки не завадили, а й, навпаки, сприяли створенню нею видатного з точки зору формальної образотворчості кінематографа. Десятиліттями “Тріумф волі” і “Олімпія” були під заборонами. Та й зараз ставлення до цих фільмів справедливо насторожене – небезпеку відродження нацизму далеко не викорінили, і найбільш яскрава символіка нацистської образності Ріфеншталь, що зачаровує і магнетично приваблює, може служити не лише об’єктом аполітичного схиляння естетів-синефілів.
А на нещодавній, приуроченій до 100-річчя Російської революції виставці в Королівській академії мистецтв у Лондоні її організаторам і кураторам дорікали у пропаганді радянського мистецтва 20-30-х років – мистецтва, яке “передбачило і славило епоху комуністичного терору”.
Небезпечні ідеї і реальні злочини
Але одна справа – світ антигуманістичних ідей і небезпечної, “шкідливої” художньої образності. Інша – цілком конкретні, злочини, за які передбачені покарання, по типу тих, які тепер ставлять в провину Майклу Джексону.
Але і тут немає однозначної відповіді. Точніше, вона є і повинна бути з точки зору закону. А як бути з культурою?
Його колега зі світу поп-музики, найбільший продюсер, творець легендарної техніки “стіна звуку” і продюсер бітлівської “Let It Be” Філ Спектор у 2009 році був засуджений до 19 років тюремного ув’язнення за вбивство акторки Лани Кларксон. Вбивство наробило багато шуму, Спектор досі за ґратами, але в суспільній свідомості його злочин і його музичні досягнення якось розділилися у різних світах.
Те ж саме можна сказати і про письменника Вільяма Берроуза. П’яниця, наркоман і пристрасний любитель вогнепальної зброї, в 1950 році в Мексиці Берроуз після довгого вечора з алкоголем і наркотиками сказав своїй такій же п’яній, як і він, дружині Джоан Волмер: “Час нам показати наш фокус Вільгельма Телля”. Вона з готовністю поставила собі на голову склянку з коктейлем, Берроуз вистрілив, але сп’яну промахнувся – куля замість склянки розтрощила череп дружини, яка відразу померла.
Ненавмисність вбивства, “гнучкі” закони Мексики і багатство сім’ї допомогли Берроузу отримати лише кілька тижнів в’язниці: за допомогою хабарів і судової тяганини йому вдалося уникнути покарання. Втім, в житті і літературній спадщині Берроуза, сповнених важкої наркоманії і скандально відвертої прози, навіть такий тяжкий злочин, як вбивство, залишилося всього лише епізодом.
Епоха #MeToo
Немає сумніву в тому, що резонанс від фільму “Залишаючи Неверленд” багаторазово посилений, та й сам факт створення і трансляції фільму саме в 2019 році безпосередньо пов’язаний з кампаніями #MeToo і Time’s Up, які почалися після скандалу з Гарві Вайнштайном. Обидві кампанії мають на меті розкрити порушення закону та етики у сфері сексуальних відносин, які навіть стосуються порівняно давнього минулого.
Мабуть, найбільша нетерпимість щодо винних випала на долю Кевіна Спейсі. Ще до рішення суду роботу над уже практично повністю знятим фільмом “Всі гроші світу” припинили, картину практично повністю перезняли, і в новій версії вже недоторканного Спейсі замінив Крістофер Пламмер. Виробник популярного телесеріалу “Картковий будиночок”, компанія Netflix, оголосила, що виводить Спейсі з серіалу.
Однак, це не означає, що попередні епізоди “Карткового будиночка”, як і багато хороших і не дуже фільмів за участю актора – від “Секретів Лос-Анджелеса” до “Краси по-американськи” – будуть вилучені з відеотек, магазинів і кіно онлайн-сервісів.
Так, Спейсі і Вайнштейн піддані остракізму і повністю – принаймні, зараз, – викинуті з професії.
Але Вуді Аллен – нехай і з неабияк підмоченою репутацією – залишається, однак, цілком працюючим режисером. І підмочена людська репутація практично не вплинула на його статус одного з найбільших комедіографів світового кіно.
А звинувачення на адресу Джеймса Франка, що спалахнули було буквально кілька місяців тому, вже забуті.
А звинувачення на адресу режисера “Богемської рапсодії” Брайана Сінгера і зовсім практично не вплинули на тріумфальний хід його картини у сезоні нагород.
Індивідуальний вибір
Популярність, привабливість, та й комерційна міць бренду “Майкл Джексон” куди вища, ніж у Вайнштейна, Спейсі і всіх інших разом узятих діячів кіносвіту, що піддаються нападкам.
Його неможливо викреслити, неможливо забути. Навіть якщо всі радіостанції світу відмовляться грати музику Майкла Джексона, вона нікуди не зникне. Навіть якщо його пісні приберуть зі своїх архівів всі онлайн-сервери, один тільки альбом Thriller існує на 60 мільйонах фізичних носіїв, що розійшлися по всьому світу.
Як не зникнуть і портрети Майкла Джексона роботи Енді Уорхола, які стали вже іконічними, а також Джеффа Кунса, Кіта Харінга і безлічі інших більш-менш широко відомих художників.
Що робити тепер зі своєю любов’ю і повагою до Джексону – кожен вирішуватиме сам.
Одні з обуренням викинуть на смітник його платівки, диски і плакати.
Інші з не меншим обуренням відкинуть всі звинувачення на його адресу і будуть непохитними у своєму обожнюванні кумира, що б і хто б про нього не говорив.
Вранці в п’ятницю, на наступний день після показу “Залишаючи Неверленд” по британському телебаченню, до вагона лондонського метро з гучними криками “Я брешу! Я брешу!” – увірвався енергійний чорношкірий хлопець. Коли пасажири звернули на нього свої здивовані погляди, він продовжив: “Я брешу, як Уейд Робсон! Я брешу! Я брешу!” і перейшов до наступного вагона. Нікому не потрібно було пояснювати, що Уейд Робсон – один з тих двох чоловіків, колись юних друзів Майкла Джексона, свідчення яких стали основою фільму.
Говорити про те, що особисте життя художника з його творчістю не пов’язане – це лицемірство. І ми повинні думати про те, як примирити в нашій власній свідомості чудовий талант Джексона і його огидні злочини.
Напевно, правильно, що музика і образ Джексона залишалися з нами у світі.
Але, слухаючи її, ми повинні пам’ятати, що велике мистецтво може бути справою рук жахливої людини.
Що талант може стати знаряддям зла.
Що віра в те, що улюблений наш художник – втілення добра, тільки лише тому, що мистецтво його дає нам добрі почуття, – є наївною помилкою, яка може привести до жахливих наслідків.
