Первісно меморіальний комплекс «Національний музей історії України у Другій світовій війні» задумувався як музей останньої війни на території України, але п’ять років тому стало зрозуміло, що це була ілюзія. І до річниці тих подій у рамках музейного проекту «Український Схід. На лінії вогню» тут пройшла презентація мистецької виставки «Пітьма. Хроніки інверсії». Роботи донецького художника Сергія Захарова виставлялись і раніше, а торік Міністерство інформаційної політики видало їх різними мовами у вигляді графічного роману (чи то пак графічного репортажу, бо всі малюнки тут документальні) – слово «комікс» тут виглядає не дуже доречним – «Діра». Раніше «Діра» вже виходила друком у видавництві «Люта справа» українською, а нинішній наклад, виданий у видавництві «Основа», розрахований на іноземних читачів. А почитати/подивитися тут є що…
«Діра»/«Пітьма. Хроніки інверсії» розповідає про події 2014 р. в Донецьку очима художника, котрий безпосередньо брав у них участь. Сергій Захаров створив арт-проект «Мурзилка»: удвох із фотографом він розставляв по Донецьку карикатури на представників окупаційної влади. Люди змогли побачити, що спротив триває… Звичайно, довго карикатури не стояли – через 20-40 хвилин (рекорд – майже дві доби, але це була кінцева, а бойовики громадським транспортом не користуються) їх знімали, та фотографії з цими стріт-арт-об’єктами заповнили соцмережі. Захарова вистежили і кинули «на підвал». З усіма випливаючими наслідками: допити з тортурами (російські особісти ніяк не могли повірити, що він не працює на Держдеп чи «Правий сектор», а робить це виключно з власних переконань), імітації розстрілів і – рандомно, як це часто траплялося тоді – несподіване звільнення. Потрапивши на територію вільної України, Сергій Захаров намалював свою історію, а письменник Сергій Мазуркевич записав усе зі слів художника.
Ексклюзив виставки «Пітьма. Хроніки інверсії» – самі карикатури. Звичайно, не оригінали, які «Мурзилка» виставляла в людних місцях Донецька (ті, мабуть, підшили до справи як речові докази), а їхні копії в натуральну величину. Найімовірніше, після закінчення виставки вони поповнять музейний фонд.
Ще один арт-складник виставки – графічна серія «Оболонка». Це мистецька констатація відсутності у значної кількості людей критичного мислення, згубного впливу стереотипів та пропагандистських штампів.
Попри невимовну драматичність і реалістичність зображеного, загальне враження від виставки аж ніяк не депресивне. Сергій Захаров – не лише талановитий художник, котрий уміє малювати водночас правдиво та художньо-узагальнено, а й дуже сильна людина. Звичайно, ніхто з нас не знає, як поведеться в екстремальній ситуації, і людська психіка набагато міцніша, ніж видається психологам-теоретикам. Але щоб так…
Працівники музею зізналися, що, оскільки через музей проходить мільйон відвідувачів на рік, багато політичних партій пропонували співпрацю, але музеєві йдеться не про партії, а про Україну. Під час презентації відбулася дискусія на тему «Мистецтво і війна». Говорили про функцію/місію митця на війні, мистецтво як поле діалогу та засіб інформаційної війни, а також реакцію військових і пересічних громадян Донбасу на зреалізовані за останні п’ять років мистецькі акції. Крім самого Сергія Захарова, участь у дискусії взяли керівник сектору інформаційної реінтеграції Криму та Донбасу Мінінформполітики Віктор Литвінов, представникии української інтелігенції Донбасу, які були змушені звідти виїхати (Петро Антип – скульптор, маляр, графік, заслужений художник України. Народився та працював у м. Горлівка; Інна Єрмакова – фотохудожник, старший викладач Донецького національного університету імені Василя Стуса, куратор виставки «Життя на нулі» та «Мистецтво незалежності»; Олена Стяжкіна – українська письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії, засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта»), а також молодь кількох київських навчальних закладів. Щоправда, частина студентів – теж родом із Донбасу – відразу вийшла… А решта не мали запитань. Утім, це могло свідчити як про те, що молодь сюди привели, так і про те, що все і так зрозуміло.
Мабуть, найяскравішим був виступ Олени Стяжкіної про історію інформаційного технологічного впливу. «Коли людям насправді нічого не обіцяли, але люди самі повірили в те, що Донбас годує Україну, що з Росією буде краще, що Путін видасть пенсії, що гірше не буде, що треба змінити еліти, бо всі зажерлися, а хочеться справедливості… – говорила вона. – І на перші три місяці це спрацювало. Зрештою, тоді на Сході не відбувалося нічого такого, чого не відбувається сьогодні в цій передвиборчій кампанії. Коли на сцену виходив “народний губернатор” Павло Губарєв, відомий донецький наркоман, котрий грав Діда Мороза на корпоративах, ми говорили: “Люди добрі, що ви робите? Хто це? Ви його знате?” Нам відповідали: “Ні, ну він же новий – це ж нове обличчя, він же змінить все, ми ж хочемо змін. Ще й російською мовою говорить”. Тому у мене зараз абсолютне відчуття дежавю. Я ніби проживаю весну 2014 року вдруге. Ніби знову кажу людям: “Не ходіть на референдум! Ви йдете, щоб не піднятися ніколи, щоб бути проклятими і забутими, щоб над вами сміявся весь світ!” Але якби не російська агресія, ми би залагодили це. І я сподіваюся, що ми можемо залагодити це і сьогодні». Олена Стяжкіна не має ілюзій щодо значення самого «референдуму»: «Для мене було очевидно, що це російська агресія, і чи буде “референдум”, чи ні – Росія зробить із нами те, що запланувала зробити. Але для мене було дуже вадливо, щоб мої люди – мої колеги, мої студенти – залишилися на стороні світла. Щоб зло не увійшло до них, щоб вони не стали жертвами маніпуляцій, щоб не жили потім із цим…»
На запитання, що він робитиме, якщо дежавю знову розгорнеться за тим же сценарієм, тільки вже в масштабах України, Сергій Захаров не сказав, чи поверне до життя «Мурзилку» – обмежився обіцянкою «щось робити». Сподіватимемося, що нам ніколи не доведеться дізнатися, що робитиме за таких обставин Сергій Захаров. Та й ми самі…
