Четвер, 16 Травня, 2024
ВійнаЕксклюзив

8 місяців в російському полоні

Як вижити, коли по тобі гатять танки, артилерія, тебе травлять газом, підривають вибухівкою? Ким потрібно бути, щоб це пережити? Напевне – Кіборгом!

Любомир Гринюк приїхав в Донецький аеропорт 6 січня 2015 року на самий Святий вечір. Через деякий час йому сказали іти на позицію «Кондор» – це права частина нового терміналу, ближче до входу. Цей день пройшов більш менш спокійно для нього, так і побратимів. 7 січня  нічим не вирізнялося від минулого дня, подекуди стріляли, проте активності як такої не було.

На обід наші хлопці розігріли собі кашу, витягнули цукерки, які в когось знайшлися і так відсвяткували Різдво. Проте 8 січня 2015 року уже розпочалися бойові дії.

Саме в той час отримав важке поранення побратим Любомира боєць 80 ОРБ – Ігор Римар. Окупанти гатили з гранатометів, один з вистрілів попав у Ігоря, йому розірвало половину обличчя, посікло осколками тіло, відірвало руку.  Любомир в той момент прийшов на штаб, щоб поміняти батареї до рації та його не підпустили в середину. Командування дало наказ тримати солдатів на відстані, щоб вони не бачили характеру поранень і не падали духом.

Ігор Зінич, лікар який рятував наших бійців в аеропорту, робив все що міг, щоб врятувати хлопця. Йому вдалося неможливе – Ігор Римар прожив ще кілька днів. Побратими винесли його через снігові замети до автомобіля окупантів. Останні забрали пораненого Ігоря і вивезли до блок поста, де вже чекав автомобіль швидкої допомоги з українськими лікарями. Кіборга довезли в лікарню, де він через деякий час помер,  не приходячи до тями.

Коли виносили Ігоря з приміщення нового терміналу, в підвалах знаходилися заблоковані «кадировці» – найманці з Чечні, які воюють на боці російських окупантів. Один з них кричав: «Ей, хахол, віході. Будім на нажах бітся»! Проте знайшлися українські хлопці, які не церемонилися з найманцем, вдало запущена граната і немає ворога.

Але від тоді стало зрозуміло, що російські окупанти не збираються відступати і наміри у них серйозні. Після 10 січня по захисниках ДАПу почав гатити російський танк. Коли снаряди попадали в ціль, приміщення летовища, як і самі захисники підстрибували в гору. Хлопці намагалися звикнути до такої канонади, але зробити це було майже не можливо.. Ніхто з воїнів не знав, що буде далі

– В мене був такий адреналін, що я просто не міг  нормально поїсти. Споживав чай, каву, шоколад, згущене молоко. Більше нічого в горло не лізло – пригадує Любомир.

Поряд з бойовим постом, де він чергував, знаходилися інші бійці. Вони вели оборону з місця, яке називали «Дракон». Серед них був 19 річний розвідник. Хлопці знали одне одного, оскільки ділилися їжею, патронами.

Одного ранку, близько 8 години, Любомир і його побратим Віктор Михальчук пішли відпочивати. Вони були такі втомлені, що навіть не звертали уваги на російський танк і вирішили лягти, щоб трішки відпочити. В той момент до них прибігає побратим Іван і каже: «Піднімайтеся, росіяни атакують».

Коли Любомир прийшов на пост, щоб допомогти хлопцям, він побачив, як металевим гачком витягують вищезгаданого молодого розвідника. Він уже був мертвий, російська куля влучила у нього під час атаки окупантів з приміщення бухгалтерії. Сергій, так звали розвідника, розказував, що в нього народилася дитина і він мав їхати одружуватися. Наші воїни відкрили вогонь по бухгалтерії, проте окупанти перемістились в інший бік.

В той час з другого поверху почали сипатися гранати – кремлівські найманці бронебійними патронами пробивали діри в стелі і закидали до наших хлопців смертоносні заряди. Один із наших офіцерів дав вказівку бойовим постам: «Кондор» і «Дракон» відійти в середину терміналу і там організувати оборону. 

З боку готелю та злітної смуги, окупанти теж пробували атакувати. Вони йшли десятками, відкрито не ховаючись. Моментами  у наших бійців складалося враження, що московські терористи неадекватні. Їх прямою наводкою косили з кулеметів, автоматів, а вони продовжували наступати, незважаючи, що весь шлях до аеропорту уже всіяний їхніми трупами.

Хлопці вважали, що росіяни наступали під дією наркотиків, звідти і така байдужість до свого життя. Хоча з іншого боку, терористи були  одягнені в чорні маскувальні костюми, які не дозволяли нашим бійцям бачити їх в прилади нічного бачення, тобто вони готувалися до наступу. Тому українські бійці орієнтувалися на чорні постаті, які пливли в темноті на підступах до нового терміналу і знищували їх.

Росіяни відповіли газовою атакою. Вони намагалися витіснити наших бійців з терміналу, щоб хлопці вийшли за його межі, де їх можна буде перестріляти. Проте здійнявся вітер і залишки газу вийшли з приміщення. Не досягнувши бажаного ефекту, російські окупанти 19 січня перший раз підірвали термінал. Вони кидали протитанкові міни, мішки з вибухівкою туди, де перебували наші воїни, проте ця акція теж не досягла бажаного успіху. 

– Я збирав автомати з наших поранених, яких на той момент було чимало. Тільки присів, як пролунав вибух. Мені знесло з голови каску, засипало бетоном, цеглою, від удару розірвало бронежилет. Я відчув біль в районі шлунку, таке враження було, що мої внутрішні органи просто хтось перекрутив. На щастя, вони нас більше не атакували і до ранку ми мали змогу відпочивати.

В ночі до нас просувалися бойові машини, але через туман, який рятував від штурму, вони збилися з курсу.  Дехто попав на старий термінал і був підбитий, іншу МТЛБ розбили на підступах до нового терміналу – говорить Любомир.

Зранку 20 січня в терміналі було тихо, українських воїнів ніхто не атакував – росіяни готувалися до підриву аеропорту. Наші бійці не знаючи про це – покійно готувалися до нічної операції. До Любомира підійшов його побратим «Сєвер» і сказав, що вони мають вийти на край терміналу і з РПГ знищити кулеметне гніздо окупантів. Останні  гатять з важкого кулемета «Утес» і не дозволяють МТЛБ під’їхати  до хлопців та провести евакуацію. Оскільки Любомир був штатним гранатометником, тому саме йому доручили цю поважну місію.

Хлопець приготовив заряди, відніс їх туди, звідки вночі мав стріляти і повернувся до своїх побратимів. Підійшов до медика Ігоря Зінича «Псіх», який лежав у спальнику і почав з ним розмовляти. Ігор піднявся через кілька секунд і сказав, що піде оглядати наших поранних. Любомир вирішив закутатися в його спальник і подрімати, щоб в ночі бути боєздатним. Перед тим зателефонував матері, поговорив з нею і сказав, щоб в разі чогось, його похоронили біля діда з бабою. Він розумів, що з аеропорту уже може не вийти живим, тому казав матері щиру правду.

Тільки він заліз в мішок, як пролунав вибух, Любомир втратив свідомість. До тями його привів побратим Тарас Колодій, який притримав хлопця від падіння в низ. Адже першого поверху уже не було, все перекриття знесло вибухом і хлопці держалися на перегородках.  

Пройшло кілька хвилин, Любомир прийшовши до тями хотів  доставати з під завалів поранених побратимів, але не міг цього робити, надто сильно паморочилася голова. Біля нього лежав розвідник Василь Соколовський, в нього була зламана нога. Він запропонував Любомиру зарядити ПКМ і чекати, щоб в різі чогось відкрити вогонь по окупантах.
Ліворуч від Любомира знаходилися наші поранені, праворуч – вбиті. Посередині вцілілі хлопці намагалися тримати оборону.

Вночі більшість бійців 90 батальйону покинуло аеропорт. Любомир з побратимами залишився, адже надзвичайно багато друзів лежали поранені..

Зранку, 21 січня українські воїни побачили окупантів поблизу себе, проте вогонь  ніхто не відкривав, мовчали з двох боків. Десь неподалік уже велися переговори.

– Нам сказали зняли з себе бронежилет та всю зброю. В мене ще було два магазини з патронами калібру 5.45, я розкидав їх по снігу, щоб ворогам не дісталися. Довелося викинути ніж та інші технічні засоби. Після цього вийшов і направився до терористів. На мені були наколінники та захисні щитки на ліктях , найманці побачили це і між собою почали сваритися: «Це мої будуть наколінники» – кричав один. «Ні – це мої» – кричав інший».

Обшукавши усіх, нас змусили іти в бік старого терміналу. По дорозі, ми побачили спалене МТЛБ, я тоді зрозумів, що це машина, яка їхала до нас в ночі, проте була розстріляна російськими окупантами. Нас змусили звідти витягати тіла українських воїнів, котрі згоріли в підбитій машині,  а тоді відправили до ватажка терористів «Гіві».

Тоді стався ще один момент про який я не можу забути досі. Нас вишикували і почали розпитувати, хто і звідки родом. Мій друг – Тарас Колодій сказав, що зі Львова, я теж підтримав його і відповів терористам, що звідтіля родом. Теперішній ватажок кремлівських покидьків Пушилін підійшов до мене і вдарив по обличчі зі словами «Бандерівці» – згадує  Любомир.

Кілька днів хлопців допитували, намагалися вивідати інформацію про підрозділи в яких воювали: кількість особового складу, били, погрожували. А потім змусили іти в Донецький аеропорт та діставати загиблих Кіборгів. Хлопці складали тіла своїх вбитих друзів між першим і другим рукавом біля виходу з терміналу.
Любомир знаходився найближче до мертвих друзів. І один з російських терористів змусив його обшукувати їх, щоб перевірити вміст кишень. В Івана Вітишина позивний «Тесть» – Любомир дістав ікону Матері Божої та світлину з його трьома дочками. Там перебували російські журналісти, закордонні, вони почали знімати тіло Івана на камеру і викладати фото, відео в інтернет. Саме таким батька  побачила дочка і тоді вона зрозуміла, що тато вбитий, хоча до того навіть не підозрювала про такий фінал

Попавши в полон, Любомир думав, що їх розстріляють зразу. Проте хлопців почали водити Донецьком, знову знімати на камери і викладати відео в соціальні мережі. А потім, коли вони стояли на колінах перед російськими терористами, Захарченку – колишньому ватажку московських найманців зателефонував український спортсмен Мочанов Олексій. Він запропонував випустити хлопців і самому бути замість них в полоні. Проте Захарченко не погодився, сказавши, що в полон замість Кіборгів має піти хтось з українських чиновників, тільки в такому випадку відбудеться обмін..

Таких героїв-добровольців, які б помінялися з Кіборгами місцями в Україні – не знайшлося, проте на той момент Любомир зрозумів, що вони житимуть. І через 8 місяців полону, він повернувся до дому. Але це уже інша історія..

Залишити відповідь