Середа, 13 Березня, 2024
ВійнаІнтерв'ю

Командир, зробіть щось – нас підірвали.

Олег Височанський, колишній командир 9 роти 3 батальйону 80 бригади ЗСУ. Він приймав участь в боях за Донецький аеропорт, отримав важке поранення і дивом залишився живий. Шість  бійців з його підрозділу  – загинули, ще більше десяти хлопців були поранені.

– Коли ви дізналися, що вас відправляють в ДАП?

– До мене в селище Піски приїхав начальник штабу 3 батальйону 80 бригади майор Сергій Гурін і сказав, що потрібно знайти 20 бійців добровольців  для відправлення в  Донецький аеропорт. Це був конкретний наказ, з якого нам стало зрозуміло, що мою роту чекає ДАП.

– Яким був вірений вам підрозділ, що за бійці наповнювали його: авантюристи; патріоти, котрі бажали знищувати окупантів; можливо це були люди, котрі втікали від родини, проблем із законом?

– Бачите, ви самі відповіли на своє запитання, але розпочнемо з початку. В мене за плечами була військова кафедра, тому воєнного  досвіду, як такого я не мав. Скажу більше, в нашому батальйону взагалі не було професійних військових. Деяких офіцерів мобілізували після  звільнення в запас за довго до війни. 90 процентів особового складу батальйону – це патріоти, а ще 10 відсотків –  люди які шукали пригод або втікали від проблем. Чиновники, директора фірм, юристи, будівельник, фермери, прості люди – всіх їх об’єднувало бажання бити російських окупантів.

В нас було два з половиною місяці на і ми провели їх з користю для себе. Вогнева підготовка – стріляли з усіх видів зброї, досить непогано підготувалися тактично. Волонтери забезпечили обмундируванням, то ж бойових завдань були готові усі. Нам здавалося, що ми приїдемо на летовище, замінимо втомлених хлопців,  і поженем московських найманців за «Уральські гори».

– Ми тепер уже знаємо, що ваші бійці відправилися в ДАП без командира, в останній момент вас перекинули в диспетчерську вежу. Чому так сталося?

– Основна причина – це нехватка офіцерських кадрів. Коли нам повідомили, що вежа під ударами російських танків впала, а її командир поранений, вищим командуванням було прийнято рішення замінити цього офіцера мною. Тим більше, що хлопці, які знаходилися  на вежі після обстрілу геть морально підупали.  Тому перед самим відправленням в новий термінал, мені  терміново дали інше завдання.

Приїхавши туди і  попавши в середину вежі, побачив там кілька бійців. Їхнього командира пораненого вже вивезли, хлопці не знають, що робити, матюкаються, вважають, що їх кинули. Мене не сприйняли, сказали, щоб я в своїй роті командував. З одним з них, у нас ледве не сталася бійка. Хоча я їх не засуджую, дехто з цих бійців провоював на вежі два тижні. Вони все бачили: холод, обстріли, а тут приїхав якийсь офіцер і буде командувати.

В цій ситуації на верх вилазить ще одна проблема. Бійці, які перебували там не були професійними військовими для яких наказ це закон, всі хлопці були по своїй суті добровольцями, хоча і служили в ЗСУ. Для них статут – це щось далеке, звідси нерозуміння ситуації.

– Тобто конфлікт вдалося погасити?

– За пару годин розмов, ми зрозуміли одне одного  кожен почав виконувати поставлені перед ним задачі. Для себе я визначив, що вони звичайні люди і  в екстремальних ситуаціях , при фізичному та моральному виснаженні – їхні риси  чітко проявляються.

Наприклад були такі бійці, котрі прагнули покинути летовище, тому що  термін їхньої ротації уже закінчився. І  на них чекала – баня. Таким в приклад можна згадати  справжніх героїв. Василь Сачко з позивним «Зайчик,  солдат, якому на той момент було  23 роки. Він фактично керував обороною периметра вежі.  Варто згадати – Тараса Кукуляка, Дмитра Кліщовського, які були зі мною на вежі весь час.

Василь Сачко взагалі мене врятував. Приїхавши на вежу, я вискочив з МТЛБ, тільки хотів просуватися вперед, як Василь  зупинив мене – попереду за кілька метрів знаходилася розтяжка. Ще крок і вона могла б спрацювати.

– Бійці яких підрозділів були ще на вежі?

– Кілька хлопців з сьомої роти, восьмої,   93 бригади: всі різні, у кожного своя мотивація, нелегко було командувати ними. Не раз мені «Зайчик» по рації передавав, щоб я зайшов до нього поговорити з хлопцями. По нас гатили російські танки, артилерія, вони не витримували морально.  Довелося говорити з ними по чоловічому. «Пацани – це все ху..ня, ми вистоїмо, допомога буде, нас ніхто тут не кине!  Куди  йти? Я нікого не буду тримати. По переду півтори кілометра злітної полоси, вас просто з «Утеса» переб’ють».  Це допомагало, вони збиралися в силах і продовжували утримувати свої позиції, хоча знову ж таки, я розумів їх.  Коли по тобі луплять з усіх стволів, а ти не можеш відповісти, бо тільки маєш «стрілецьку зброю», дуже важко лишатись  адекватним.

Дехто розказує, що йому сниться вбитий побратим і так далі, мені навпаки постійно приходить у сни російський танк, який гатив по новому терміналі навіть не ховаючись. До нього під’їжджав КАМАз з снарядами, танк поповняв свій  боєкомплект і все розпочиналося  по новому.

Я  передавав координати танків нашим артилеристам, проте деякі відмовлялися працювати, боялися, що можуть зачепити термінал, і  постраждають наші бійці.. Тут теж є своя правди, плюс до всього, ми тоді справді ще вчились воювати. Я зараз не зв’язувався б з штабом, не питав дозволу чи можна відкривати вогонь. Воювати в таких місцях мають батальйоно-тактичні групи з своєю «артою!, чіткою координацією. Коли тобі доводиться зв’язуватися з кількома командирами,  щоб вияснити якусь ситуацію – це уже втрачений час, а рахунок як правило йде на хвилини і секунди.

– Ви не мали можливості своїми силами влупити по танках?

– На той момент у нас не було ніякого протитанкового  озброєння, трішки пізніше передали ПТУР, але ми не встигли його використати. Росіяни зрозуміли, що диспетчерська вежа  продовжує виконувати функцію спостереження і координацію вогню артилерії, тому 15 січня з самого ранку почали по нас гатити з танків. Плюс до всього, серед бійців не було того, хто вмів би користуватися протитанковим комплексом.. Коли начальник штабу говорив, що зможе по телефону навчити мене стріляти ПТУРом, я хотів сказати, що на полігоні треба вчити, тих хто буде в бою, а не «штабістів», бо ракета коштує як цілий автомобіль. Було  таке, що говорили мені: «Навіщо тобі стріляти по них? «Сєпари побачать звідки йде вогонь і вдарять у відповідь з артилерії. Я казав їм: «Якщо  не знищимо ворога, все станеться навпаки» – третього варіанту немає!

– Під час цього танкового обстрілу вас поранило?

Там не тільки лупили танки, підключилося вороже СПГ, зенітка, вони не шкодували снарядів, ракет. Я  зв’язувався з штабом, щоб якось протидіяти,  довелося навіть нецензурно виражатися. А потім під час чергової серії танкового обстрілу, я втратив свідомість, коли отямився, відчув, що по моє обличчя заливає кров. Я почав шукати свій автомат, коли я його знайшов, то побачив, що на ньому не має підствольного гранатомета та магазину з патронами. Уявіть, якої сили були вибухи, що їх просто вирвало з автомата.

Зібравши свої речі, я перебіг по мосту до наших позицій , які знаходилися біля вежі. Наш лікар Кирило Виноградов надав мені допомогу, зв’язався із штабом і через деякий час приїхала МТЛБ, яка забрала мене  та  двох поранених бійців. Разом з цією машиною на вишку прибуло підкріплення, а мене замінив капітан Нартовський.

У Водяному вже чекали швидкі, які забирали ранених відвезли в Покровськ, а звідти гелікоптером в Дніпро.

– Як склалася доля бійців вашої роти, які без командира воювали в новому терміналі?

– По різному: 6 хлопців загинули, 12 отримали  поранення різної важкості. Коли ми уже летіли в госпіталь, я зустрів свого бійця – Федіра Месюру, який дивом вижив після важкого поранення. Коли вже лежав у лікарні, над вечір 20 січня зателефонував мій боєць Стас Стовбан. «Командир, зробіть щось, нас підірвали, ноги перебиті, бачу небо над головою.. « – кричав він! Я почав телефонувати комбату, «начштаба», а зв’язку з ними не має. Дзвоню знайомому журналісту з  одного  дуже відомого телевізійного каналу, розказую, що хлопці під завалами, а він каже: «В мене запалення легень, лежу хворий в дома, нічого зробити не можу»!  Мені так і не вдалося допомогти хлопцям, дуже важкі спогади про ці дні.

– Що для вас Донецький аеропорт?

В  Сашка Положинського є чудова пісня і ній  такі слова: « Мій лицарський хрест, моя нагорода, за те що не впав, за те що не втік. Мій лицарський хрест, яскрава пригода, що буде тривати в мені цілий вік».  Ці слова для мене особисто є короткою відповіддю на ваше питання .

Залишити відповідь