Неділя, 28 Листопада, 2021
novyny.org@gmail.com
Інтерв'юОборона

“Один раз я уже втік від ворогів, більше не хочу” – інтерв’ю з добровольцем

Чи готовий ти захищати Україну з автоматом в руках? Бути справжнім чоловіком і перед лицем смерті відстоювати інтереси країн, а не тільки зі стаканом в руках говорити про хоробрість і думати про себе. На ці та інші питання відповів молодий хлопець з Хмельниччини Кадрилєєв Даниїл, який у 18 років потрапив на війну добровольцем, щоб воювати за Батьківщину.

– Саме простіше, проте найцікавіше запитання на початок. Чому ти вирішив приїхати на фронт, адже більшість твоїх однолітків знайдуть сто причин, щоб цього не робити?

– Я багато дивився відео з війни, де хлопці воювали проти російських окупантів, знищували їх, слухав розповіді самих очевидців і прийняв рішення, що маю бути в східних теренах України.

– Знову повертаюся до теми однолітків: вони грають ігри, де вбивають ворогів, проте їм ніхто не каже, що треба знищувати московських окупантів. Дивляться бойовики, де хороші хлопці вбивають поганих, проте самі не вбивають московських терористів. Їм війна просто не цікава, як така, а ти вирішив, щоб вона стала твоєю реальністю.

– Я патріот, люблю свою і цим все сказано. Однолітки теж можуть говорити подібні слова, проте любити і притому нічого не робити для її захисту – це погано. Тим більше, що багато молодих бійців мого віку, загинули в боях, поранені, чим вони заслужили таке життя, а ми інше?

– Як батьки відреагували на таке твоє рішення?

– Коли повідомив їм, що збираюся на фронт, відповіли: «Їдь, куди хочеш», вони не повірили мені. Коли уже поставив їх перед фактом – почали відмовляти, просити, щоб одумався і тому подібне. Як тільки прибув в Донецьку область, батьки мені зателефонували, запитали, як справи, просили, щоб я одумався і повернувся до дому. Батько писав повідомлення, щоб я подумав про маму, адже їй буде дуже важко. В нього знайомий загинув на війні, він бачив, як побивалася матір загиблого друга. Тато говорив, що мати непереживе, якщо зі мною там щось трапиться.

Проте назад дороги не має, я повинен бути на сході України. Ми одного разу втекли з Одеси, добре, що московські найманці не захопили її і вона залишилася українською. Якщо я не поїду, інші будуть відмовлятися, хто захистить Україну?!

В мене є молодші брат і сестричка, коли  розмовляю з ними, розказую, що поїхав погуляти з друзями і скоро повернуся.

– Як тільки розпочалася війна, сепаратисти разом із московськими найманцями почали захоплювати нашу територію, ти знаходився в Одесі. Пригадуєш ті злощасні події травня 2014 року в своєму місті?

– Мені тоді було 13 років, тому не зовсім розумів, що в нас відбувається. Переслідував страх, люди бігали, кричали.. В перші дні навіть телебачення мало що повідомляло про цю події, коли відбулися зіткнення проросійських «тітушок» і українських патріотів..

Через деякий час після травневих заворушень, якісь бандити захопили завод, де працював батько. Там була стрілянина, людей били, тато в цей день випадково не пішов на роботу і про всі події дізнався згодом. Після цього було прийнято рішення переїхати в Хмельницьку область до бабусі і там налагодити побут.. Адже ніхто не знав, що буде з містом в подальшому.

Проживаючи в цьому західному регіоні країни, я час від часу дивився новини, щоб дізнатися про події в східних теренах України. Телебаченню не довіряв, адже розумів, що вони подають штучну інформацію для людей, де правду не завжди видно, просто черпав щось коричне для себе.

– Ти обговорював з однокласниками тему війни?

– Ще навчаючись в Одесі, в мене був однокласник, батько якого перебував в спецвідділі  «беркут» і протистояв людям на Майдані. Той завжди говорив, що прості люди вийшли на протести: «нізашо і будете получать» та різні образливі слова  вбік активістів. Проте згодом він кудись пропав разом із своїм татом-беркутом.

Після того, як переїхав на Хмельниччину, порвав майже всі зв’язки з Одесою за виключенням одного друга. З дівчатами і хлопцями, що на Хмельниччині довго не міг знайти спільної мови, більше року, адже розмовляв російською і вони вважали мене сепаратистом, навіть не розуміючи значення цього слова.

За два місяці вивчив українську, почав розмовляти нею, хоча до того чудово розумів її, просто Одеса не то місто, де українську повсюди використовують. Мене підтримували вчителі, які намагалися пояснити учням, що насправді означає «сєпер» і з якого регіону я переїхав до них.

– В такому віці, скільки тобі було на час переїзду з Одеси потрібно дружити з хлопцями, дівчатами, а ти не мав такої можливості. Що робив у вільний час, як намагався розрадити себе?

– Спочатку було справді важко звикати до маленького містечка на Хмельниччині. Що робити, де гуляти, куди сходити в незнайомому для себе місці, адже минуле життя залишилося біля моря? Тому почав ходити в музичну школу, займатися альпінізмом, карате, тобто намагався весь вільний від уроків час забивати роботою.

На початках мені ще телефонували з Одеси, вони розмовляли російською, я їм відповідав уже українською, хлопці дивувалися, проте ніяк не реагували.

– Коли ти зрозумів своїм юначим мисленням, що Росія ворог і ніякі вони нам не брати, як до того розказували у всіх ЗМІ, кричали з кожного двора і стовпа?

– Як тільки почали говорити, що російські військові захопили частину країни і вбивають наших жителів, зразу же щось похитнулося в моїй уяві. Не можуть «рускі» бути хорошими і одночасно стріляти в нас, потрібно робити свій вибір: «Ти з ними, або за Україну»!

– Ти так думав у підлітковому віці?

– Так, але з дитячим уклоном: « Вони не хороші, тому з ними дружити і спілкуватися не будемо». Крім того, якщо ці нехороші «дяді» зазіхають на твій двір, під’їзд, квартиру, односельчан – їх потрібно вбивати, щоб вони не вбили і тебе і таким чином дати їм зрозуміти, що для них в Україні не має місця.

Хтось з теперішніх твоїх знайомих теж так думає?

– Вони не такі, для них пріоритет: відпочити, заробити гроші, алкоголь, наркотики. Я теж не проти заробляти гроші, жити в достатку, але хочу це робити в Україні вільній, а не якомусь московському додатку. Не потрібно жити за принципом, аби мені добре, а далі якось буде. Скажу по правді, я колись був частиною компанії, яка живе недоброчесно і зловживає непотрібними речами, проте зрозумів, що мені з ними по одній дорозі не йти. Вони вживають наркоту, сміються після цього, штучно заганяють себе в життєву пастку. Я радію життю по іншому, адже бачив в живу і на відео, як алкоголь і наркотики розвалюють людські долі.

– Ти зараз знаходишся в 3 стрілецькій роті ДУК «Правий сектор» і проходиш підготовку, яка потрібна для відправки на передову, в медичному управлінні цього підрозділу. З чим тобі довелося зіштовхнутися після того, як приїхав в розташування підрозділу?

– Направляючись на фронт, знав, що мене ніхто не пустить без підготовки в бій і це дуже правильно: стрільба, медична підготовка, тактична справа – це те, чим має володіти кожен боєць відправляючись на війну.

Кожного дня ми прокидаємося зранку, робимо руханку, миємося, снідаємо, прибираємо базу, навчаємося, тобто весь день розписаний. Молоді хлопці бояться, що їм буде важко покинути цивільне життя і стати частиною казармового, де панує закон, дисципліна. Вони помиляються – такий спосіб життя навпаки скріплює тіло, дух, що в майбутньому дуже пригодиться. До нас приїжджають побратими з передової, вони розказують про бої, початок війни. – це дуже цікаво, ти попадаєш в інший світ.

– Командир роти уже розмовляв з тобою?

– Так. Запитував для чого приїхав на фронт, скільки років маю..? З гумором підійшов до такої співбесіди. Керівником медичного підрозділу, де нас навчають – є подруга Тетяна, позивний «ТТ», на війні, як волонтер, а потім боєць уже 6 років. Коли я дізнався, що вона буде нашим командиром на базі, було одночасно весело, проте не розумів до кінця, як так, жінка командир?? Проте згодом побачив її професійні і бійцівські якості, зрозумів, що помилявся.

– А є в тебе дівчина, чекає хтось в дома?

– Ні. В мене зараз інших проблем вистачає, все потім, спочатку бій за Україну.

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.