Вівторок, 19 Березня, 2024
АвторськеСуспільствоУкраїна

Несподіваний досвід: чому журналіст не зробив полуницю красивою

«Не торгаш ти, Крістіна, не торгаш», – Світлана, продавчиня з магазинчика поруч, неприховано сміялася, спостерігаючи мої судомні поклони до асфальту. Я збирала рознесені вітерцем банкноти. Покупець терпляче чекав на здачу.

День тому телефонувала знайома. Маленька бізнесвумен з кількома точками овочево-фруктових розкладок у місті і області. Поскаржилася, що на якусь із них завтра нема кому вийти. Мовляв, вона ось дає роботу, але ці працівники такі, їм аби лиш відпочивати.

  • Ну…  – ота точка, котра невтомно постачає мені пригоди невизначеної якості, вперто торувала шлях серед варіантів «допомогти людині». – Давай я поторгую, – ляпнулося. Мозок промовчав.

Певно, ситуація з продавцями насправді була дуже кризова, бо знайома погодилася.

Ця пригода могла мати невимушену назву «Журналіст міняє професію». Але ні. Замість досвідченого наставника, котрий м’яким голосом розкривав би таємниці професії, мені розклали поваговані ящики сезонних смаколиків, видали фартух та в’язку торбинок і сказали: «Всьо, пока. До вечора».

«Ти зможеш», – прошепотіло натхнення і зрадливо покинуло мене з першим лотком полуниці: користуватися вагами я не вміла, ба навіть, не знала, як увімкнути звичайний калькулятор. «Вибачте, я тут вперше», – лепетала, навмання тицяючи по кнопках на клятій рахувальній машині.

Згодом настало полегшення. Мужньо здолавши етап непорозуміння з електронікою, почувалася аж досвідченим продавцем рівно до моментів, коли, розраховуючись, покупець пропонував дати якісь копійки, щоб вирівняти рахунок для здачі.  

Оця-от страшна фраза: «Давайте я дам 30 копійок, щоб вам було легше рахувати». І все. І ступор, істеричне: «Не треба!» Бо ти гуманітарій до кінчиків волосся, що вміє зробити всього кілька покупок, а потім болісно вираховувати, куди зникла відчутна сума грошей, бо ж «нічого не купила». Тобто копійки, щоб легше рахувати, то задача вищого математичного рівня. Незбагненна.

Аби ця торговельна катастрофа не сягнула глобальних розмірів, із собою слід брати стілець. Інакше через пів дня на ногах доведеться самотужки споруджувати місце для сидіння з матеріалів «що під руки попало». І вода. Багато питної води, або людина, яка зможе збігати купити.

У мене був Серьожа, вантажник і різноробочий наче. Але за сумісництвом Серьожа був завсідником наливайки через два метри. Свій робочий день він проводив там  і трохи  на тротуарі поруч – спав.

Тим часом торгівля йшла перемінними сплесками. Дуже подобалися ті, хто купував одразу все і по два кілограми. Дивували потребуючі яблук, минулорічних красивих фруктів, у червні, коли незабаром свіжі будуть. Смішили п’янички, яким важила буквально чотири полунички на «занюхати». Ще приходили пари й купували одну солодку перчину. 

По обіді знайома довезла ящики з черешнями та полуницею. Своїм «страшним» спостереженням вона поділилася увечері телефоном: «Крістіна, торгівля – це зовсім не твоє». Не стала я їй розповідати, що процес не купівлі, а продажу взагалі вперше навідався у моє життя. Але погодилася з нею. І правда, не моє. Бо навіть по той бік прилавка я залишилася покупцем, чим непоправно її розчарувала.

А це значить, що я умисно не робила полуницю красивою, викладаючи добірні ягоди зверху лотка, щоб привабити споживача. Залишала їх як є: дрібними, з піском, аби люди бачили, що купують. Я таки наполягала, аби помідори вибирали самі, чесно відповідала, що абрикоси, хоч і написано «з Ізмаїла», насправді привезені з Туреччини, а нектарини кислі.

Робочий день завершився за 15 до чотирьох тисяч гривень у касі, певно, мало за 11 годин торгівлі. Однак, знайома заплатила. Аж 400 гривень – денна плата продавцю.

Спостерігаючи, як розкоординованими рухами Серьожа збирає ящики, розсипаючи товар перед собою, я, почуваючись жертвою бульдозерних коліс, потеліпала додому. «За компьютером работать – ето только умєєш», – процідила у спину роботодавець (певно, ми втратили попередній рівень спілкування).

Я почула. І наступного дня взялася робити те, що вмію. До речі, постійного продавця на точку так і не знайшли. Може, комусь треба 400 гривень за виснажливий день?

 Кристина Ломенко

Залишити відповідь