Який край – такі і люди. Чарівний світ Прикарпаття не так давно, якихось тридцять з лишком літ тому, подарував людству особистість, м’яко кажучи, оригінальну. «Але творчу, однозначно», – стверджує брутального вигляду чолов’яга навпроти.
Він приїхав до Києва на всеукраїнський форум вивчати роль громадянина у політичних реформах, бо собі хотів політичної кар’єри. Але передумав і залишився тим, ким є. Серед незчисленних граней його особистості живе поет. Відомий Україні Західній, поет досі не знайомий Україні всій.
Людина, яка стала заручником системи в дитячому садочку. Поет, який просить «чарівного пенделя» у «фейсбучних» друзів, щоб видати другу збірку віршів (допомогло, до речі). Андрій Негрич, який не вазон.
- Андрію, ти поет, важкоатлет, підприємець. Коли при знайомстві тебе запитують чим ти займаєшся, що ти відповідаєш?
- Шукаю себе. Фрактально-квантова стезя веде мене міжгалактичними степами. У пошуках свого земного Я, переміщаюсь в безкінечності думками. Це про мене. Я не стою. Я не вазон. От вазон стоїть, його питаєшся ти хто? І він каже: я вазон, я зелений і я тут стою. Про себе такого не можу сказати: економіст, музикант чи співак. Маю хобі – будувати. Постійно щось будую, тобто я і будівельник, і на гітарі граю, і в хорі співав, але я не вазон! Завжди рухаюся вперед. Щось цікавить, щось починаю. Я не абсолютний професіонал у чомусь одному. Нові зони, цікавості, активності зміщуються, рухаються кудись менше, кудись більше. Однозначно – я творча людина. Це хоч якась ідентифікація себе.
- Скільки в тобі особистостей? Ти філософ, цинік, романтик, брутальний дядько і любитель чорного гумору.
- Я б не розділяв. В мені багато граней. А як особистість – я цільний. Особистість з різними настроями. Сьогодні такий, завтра – інакший, увечері ще інший, що відповідно нашіптує модель поведінки. Моя особистість – сукупність мого життєвого шляху. Накопичення прочитаного, побаченого, пережитого. Хоча, якби я розповів про все, що бачив, був, знаю – люди б не повірили.
- Що є твоїм джерелом натхнення? Можливо книги, фільми?
- Для вільного часу виберу філософську літературу або документальний фільм. Не пам’ятаю навіть який з останніх художніх фільмів переглянув. У поїзді на Київ дивився американський серіал про різні психологічні експерименти вживу. Чувак себе на три доби закрив у чотирьох стінах. Маючи їжу, воду, але жодних зв’язків з навколишнім світом. Експеримент із самотністю. Кажуть, на самоті людина сходить з розуму. Якщо експеримент триває більше, ніж три доби – самотність викликає безповоротні зміни в мізках.
А я собі зразу згадав, як служив в армії, сидів в старому штабі в наряді. Де товщина стін півтора метри, кімната – півтора на два і висота стелі десь три з половиною метри. І віконце маленьке. Дуже на карцер схоже. Тиша, аж у вухах дзвеніло, ліжко, тумбочка, карафка, склянка. Телефон,тубуси з ключами, стіл і три книжки: «Рембо-2», «Рембо-3» і «Тарзан». Оце я дивився на цього чувака, згадував себе та порівнював експерименти.
- Як часто у тебе змінюється настрій?
- По 50 разів на день.
- Психіатри кажуть…
- Так-так. Я ненормальна людина.
- Знаючи характер твоїх віршів, твоя остання робота вразила. Про сучу натуру і грубий секс. Що це було?
- Щоб не прив’язувати його до чогось, почну так: мій улюблений поет Єсєнін. Він для мене як еталон у щирих віршованих поривах. Захотілося й собі написати вірш, провокаційний, напористий, наглий, вульгарний. От мені так захотілося. Ну це ж сублімація, як не як. Він не має стосунку до реальності. Як і багато інших моїх віршів, до речі. У мене є такі важкі, депресивні. Я їх публікую, мама читає, телефонує мені й питає чи у синочка все нормально й чи не хотів би я з нею поговорити. А у мене все супер. Та можу мати уявні, надумані переживання. В цьому випадку захотілося «уууух», написати таку нагло-провокативну річ. Зараз це в моді.
- Ти такий «брутальний мен» з тонкою душевною організацією. Не виникає дисонансу?
- Вважаю, що кожен брутальний чувак – добряк в душі. Всі люди добрі, романтики. Всі хочуть любові, прекрасного і хорошого. Просто внаслідок життєвої болі, банальності цього світу, стискують, придушують, ховають свої справжні потреби. Або соромляться показувати. Бо це чомусь вважається слабкістю. А я колись давно, в класі п’ятому-шостому написав перший вірш. І після того перестав. По-перше: мені сказали, що це вірш Шевченка, а не мій. Я його вкрав. Інтернета не було, доказати не зміг. По-друге: я ж був пацан, хуліган, я на перервах б’юся – як мені вірші писати? Я в колготках в садочку не ходив, бо їх дівчата носять. Отак і заявив про колготки: не буду. І крапка. Таким і ріс, «настоящий пацан». То воно мені геть не пасувало вірші писати. Я то заховав, а потім, коли я відбувся, виріс, вилупився, став вільним, прийняв себе повністю, всього, в любих проявах – перестав того соромитися. Спинив боятися, що мене вірші якось не з тієї сторони покажуть. Відкинув усі стереотипи і почав писати. Я знаю звідки воно в мене. В дитинстві, замість казок мама мені читала вірші.
- Після шкільних проб пера, ти повернувся до віршів аж через десятиліття,перебуваючи за кордоном. Україна на поезію не надихнула?
- Самотність. Багато вражень і самотність. Чотири роки я працював в ІКЕІ. На той час мав досить цікавий стан. Самотній, але багато нових вражень. Я постійно їздив країнами Скандинавії, Росія, Польща. Був відданий собі, мав багато часу на роздуми. Читав. Був якийсь період, що я «залпом» «бомбанув» з десяток авторів-поетів і відчув бажання писати своє.
- Опиши той момент, коли народжується перше слово вірша.
- Це думка. Відчуття. Першим з’являється відчуття, емоція. Вірш – це для мене емоція. Або кілька емоцій трансформованих в слова. Ти щось бачиш, щось думаєш з цього приводу і вже народжується рядочок-два центральної думки. Або рядочок просто думки.
- Коли тобі краще пишеться? Зазвичай творчі люди плідно працюють уночі.
- Знову самотність. От який це продуктивний стан. Пишеться наодинці. Нічого не відволікає. Зосереджуюся на думках. Моя рима любить тишу. Коли всі лягають спати я пишу. Маю навіть серію коротких оповідань «В темноті пустої кімнати».
- То можна чекати на збірку прозових творів?
- Коли назбирається – так. Я думав про це. Але вирішив зачекати, накопичити, щоб було з чого вибрати, щось скомбінувати і тоді нехай йде в люди.
- Після «Генезису», твоєї першої збірки, коли чекати на другу?
- Зараз я віддав її на редагування і вона там зависла.
- Розкажи, як в дитячому садочку ти став заручником системи?
- Не визнаю систем як таких взагалі. Я приймаю правила, вмію їх дотримуватися, але є свободолюбивим. Дуже ціную персональну свободу. З робіт мене виганяли не раз. Бо не вмію коритися. От в армії важкувато довелося. Але там мене навчили трохи гальмувати, бо до армії я взагалі неприпнений був. Єдине, що жовтенятком походив. У першому класі мені почепили значок, а потім жовтенята повиздихали, як вид. Але я не свідомо був. В садочку вчив вірші про Леніна. Бо всі вчили і розказували. І Ленін висів на стіні. Але то не був мій свідомий вибір. Я був заручником системи.
З того часу бунтую. Дуже поважаю свою особистість. Не терплю зверхнього до себе ставлення, але моя безкінечна толерантність мене переважно шокує.
– Побажай чогось доброго читачам «Голосу-Інфо» на початок року.
– Спокою, душевного спокою, умиротворіння на новий рік і многая-многая літ вперед. Бо спокій в душі – це зважена, поміркована людина з правильними рішеннями, щаслива, фінансово успішна. Душевний спокій є добрим началом для багатьох прекрасних починань.
