Коронація Єлизавети II в 1953 році ледь не опинилася під питанням через групу шотландських націоналістів. Їх задум, однак, був в іншому.
За два з половиною роки до свята, під Різдво 1950-го, група студентів з Університету Глазго проникла в Вестмінстерське абатство в Лондоні й викрала звідти основний елемент церемонії – Коронаційний камінь, також відомий як Камінь долі або Скунський камінь.
Британських монархів коронували з ним з XIV століття, але до цього Камінь долі – малопримітний прямокутний шматок піщаника вагою 152 кг – виконував ту ж функцію в Шотландії, і шотландці не переставали вважати його своїм національним символом.
Легенди про те, як у 1296 році англійський король Едвард I під час чергового нападу на Шотландію забрав цей камінь із собою в Лондон, передавалися з покоління в покоління.
І навіть після створення союзної держави Великої Британії в 1707 році, питання про повернення Каменя долі в Шотландію не піднімалося.
Єн Гамільтон був ініціатором викрадення Каменя долі в 1950-му році. Він розповів про те, що спонукало його зробити 700-кілометрову подорож з Глазго до Лондона з цією метою, передачі BBC Witness.
Ось його розповідь.
Тоді, в 1950 році я був впевнений, що мені в голову прийшла абсолютно здорова ідея: проникнути в Вестмінстерське абатство і винести звідти Камінь долі. Все-таки недобре зберігати в церкві крадені речі.
Це виявилося дуже легко.
Після Другої світової війни Британія згуртувалася перед обличчям економічних проблем, запрацювала загальна система соціального забезпечення, але багато шотландців відчували себе занадто далекими від лондонської влади й духовно втраченими.
Тоді адвокат і прихильник шотландського націоналізму Джон Маккормік поширив петицію з вимогою створення шотландського парламенту, окремого від Вестмінстера, який би розв’язував шотландські питання. Документ підписали два мільйони шотландців, але Лондон його абсолютно проігнорував.
Цей момент сильно розчарував 25-річного мене і багатьох моїх однодумців. Я став думати, що б такого зробити, аби якось оживити національну самосвідомість у Шотландії, і згадав про Камінь долі, древній символ нашої нації.
Хоча я знав багатьох, хто поділяв мої почуття, переконати людей мені допомогти було дуже складно. Вже й не пам’ятаю, до скількох людей я звернувся, але, що цікаво, ніхто з них пізніше не сказав поліції про цю обставину.
Зрештою, я вмовив трьох інших студентів – Кей Метісон, Алана Стюарта і Ґевіна Вернона, і за пару днів до Різдва ми вирушили у Лондон на двох машинах Ford Anglia.
Подорож на південь
Це був холодний і дуже сніжний грудень, а в ті дні на дорогах не було ні снігоприбиральних машин, ні реагентів, тому подорож зайняла понад 18 годин.
Спочатку я планував зайти в абатство з туристами й залишитися там після закриття, сховавшись десь. Липкою стрічкою я примотав до свого тіла різні інструменти, аби відкрити двері зсередини, коли всі відвідувачі підуть.
Решта троє мали зайти через ці двері в районі опівночі. Але нічого не вийшло – мене виявив нічний сторож, і довелося викручуватися, розповідати йому, що я заблукав.
Ми повернулися в абатство на наступний день, був переддень Різдва. Утрьох з Аланом і Ґевіном ми відмичкою відкрили одну з бічних дверей і зайшли всередину, поки Кей чекала в провулку в одній з наших двох машин.
Ми знали точно, де шукати камінь. Він зберігався в Кріслі коронації, у виїмці під сидінням. Сам факт того, що цей трон спеціально спроектували, аби всередині тримати наш камінь, був для нас великою образою.
Насилу ми виштовхали його з цієї виїмки. Камінь був дуже важким. Він вислизнув у нас з рук, з гуркотом впав на підлогу і розвалився на дві частини…
Але не можу сказати, що мене це сильно засмутило, навіть навпаки. Це означало, що тепер його було простіше нести.
Пізніше з’ясувалося, що на камені вже була тріщина. За часів боротьби суфражисток хтось поклав на нього бомбу, яка його пошкодила, а ми завершили цей почин…
“Закохана пара”
Я підняв меншу частину – приблизно чверть усього каменю – і поніс її на вулицю, до машини Кей Метісон.
Була глупа ніч, ми сиділи всередині машини, і раптом з’явився поліцейський. Ми прикинулися, ніби ми пара закоханих і стали цілуватися.
Він підійшов і заговорив з нами, а ми пояснювали, що наш роман – велика таємниця.
Тим часом, зовсім поряд було чути, як хлопці намагаються тягти другий, великий шматок каменю. На наше щастя, поліцейський не надав цим звукам значення і залишився задоволений нашою розповіддю.
Кей поїхала з меншою частиною каменю, вона залишила її у друзів на півдорозі до Шотландії, поруч з містом Бірмінгем.
А я повернувся в абатство і не знайшов там Ґевіна й Алана, які пішли шукати мене. Тоді я один став тягти другий шматок каменю до нашої машини, не знаю навіть, як мені це вдалося.
Давня реліквія на околиці лісу
У результаті Ґевін відправився додому на поїзді, а ми з Аланом вивезли великий шматок каменю з Лондона. Ми попрямували на південний схід, у зворотному напрямку від Шотландії, аби не попастися з ним в руки поліції, і залишили камінь у графстві Кент, у дороги недалеко від входу в ліс.
До того моменту пропажу виявили, поліція розшукувала чоловіка і жінку на Ford Anglia, тих самих “закоханих”.
Йшла масштабна операція, обшукували машини, що прямували на північ, а також до аеропортів, портів і вокзалів.
Ми всі безперешкодно дісталися додому, але незабаром знову вирушили в Кент, аби забрати той великий шматок каменю.
Хтось із наших товаришів розумно припустив, що камінь, який століттями зберігався в приміщенні, може зруйнуватися від холодної погоди.
Коли ми повернулися на те місце, де його залишили, ми побачили групу ромів, які там влаштувалися. Один з них сидів прямо на камені!
Нам довелося розповісти, хто ми й що це за камінь, пояснити мотиви викрадення. Вони зрозуміли, допомогли нам донести камінь до машини та не розповіли поліції.
Коли обидві частини каменю, врешті-решт, опинились у Шотландії, їх поєднав муляр.
Три місяці нас шукала поліція, преса постійно писала, в новинах на BBC були репортажі про це. Піднявся гігантський переполох. Камінь навіть шукали в ставку Гайд-парку. У якийсь момент ставок навіть подумували осушити!
“Вульгарні вандали”
Я не хвилювався, я просто був спокійний. Усі вважали, що скоєно щось неймовірне, і шукали тому особливу, видатну людину. А я зовсім звичайний хлопець. Нічим не виділяюсь. Просто я хотів зробити щось для своєї країни й зробив.
Але три місяці – це довгий термін. Шотландці почали хвилюватися, де ж цей камінь, невже він втрачений назавжди. І 11 квітня 1951 роки ми вирішили пред’явити його громадськості.
Ми винесли Камінь долі на носилках з машини та залишили біля руїн Абротського абатства – місця, де в 1320 році підписали декларацію шотландської незалежності.
Приїхала поліція, люди зі Скотленд-Ярду, і камінь забрали назад в Лондон.
Так вийшло, що вже через рік камінь знадобився в Лондоні для церемонії коронації.
Поліція нас допитувала, але в тюрму ніхто з нас не потрапив. Міністр внутрішніх справ у своїй промові заявив, що судити цих “вульгарних вандалів” – не в інтересах британської громадськості.
Звичайно, я не розраховував, що його залишать в Шотландії. Але я був задоволений – своїм символічним вчинком ми сказали те, що хотіли сказати.
Головне, ніхто не постраждав
У наступні місяці мене запрошували виступати з промовами в залах по всій країні, я дивився в очі людям, які приходили, і бачив, що для них було дійсно важливо, що ми шотландський народ, у якого є своє самосвідомість, і ми нагадали про це.
Це була і романтична пригода, і політичний акт. Я ним пишаюся, тому що він нікому не заподіяв шкоди, ніхто не постраждав. Це для мене найважливіше.
Історія з викраденням Каменя долі не завадила Єну Гамільтону стати юристом вищої категорії та пропрацювати в цій професії багато років. Зараз він на пенсії.
У 1996 році Камінь долі офіційно повернули до Шотландії рішенням уряду Джона Мейджора, але Єн не захотів бути присутнім на церемонії переміщення каменю в Единбурзьку фортецю.
Шотландський парламент, окремий від Вестмінстера, почав роботу в 1999 році.
