Волею долі останні три дні я провела на пункті пропуску між “ЛНР” і Станицею Луганською. Цей дивний оплот цивілізації, розташований перед бетонним мостом за межами Луганська, – останній рубіж “республіки” перед ділянкою “сірої” зони і контрольованою Україною територією.
Поруч із мостом – цілком розвинена інфраструктура: пункт обігріву Червоного хреста, пошта, блокпост, стоянка легкових автівок, автобусна зупинка, контейнери зі сміттям і туалети.
На площі перед блокпостом є критий навіс. Біля нього чергує бригада “швидкої” і “поліція”.
Час від часу тут можна побачити місію ОБСЄ.
Я обдзвонила знайомих, які перебирались на той бік, і чекала на їх повернення. Як правило, це займає цілий день, тому за свої три дні очікування я встигла побачити і зрозуміти, що всі люди, які населяють це місце, умовно діляться на дві основні категорії: пенсіонери і ті, хто заробляє на “переправі”, – переміщеннях через міст.
До другої групи можна віднести адміністраторів і логістів з перевезення вантажів. Часто це невиїзні люди, які заробляють лише тим, що вибудовують ланцюжки з переміщення контрабандного товару зі Станиці до Луганська, збирають його біля вантажівок і розраховуються з таксистами і “тачечниками”.
Адміністратори – це ті, хто зустрічає “тачечників” і забирає в них яблука, сир, ковбаси, пекінську капусту і цукерки. Донедавна основним товаром тут були печериці. Проте ці гриби не внесли до реєстру ані заборонених, ані дозволених до перевезення продуктів і, відповідно, просто заборонили транспортувати.
Всього в зоні мосту – кілька таких адміністраторів, на кожного з яких, у свою чергу, працюють до кількох десятків “тачечників”.
Далі йдуть таксисти – перевізники фруктів, які доправляють їх від мосту до оптових ринків Луганська. На кожному кілограмі яблук адміністратор заробляє від 10 рублів націнки на різниці між вартістю закупки і продажу на оптовому ринку Луганська. З цієї різниці і оплачується робота водіїв і “тачечників”.
Після таксистів у ієрархії цієї дивної піраміди професій йдуть саме “тачечники”. Їхній заробіток стабільний – 300 гривень на день. У цю суму входять перевезення 75 кілограмів вантажу від автовокзалу Станиці Луганської до так званої “сірої” зони – відрізку моста і ділянки протяжністю в три кілометри після нього, до автостоянки на боці “республіки”.
Ще не так давно дозволялося перевозити по кілька сотень кілограмів товару і робити декілька ходок за день, але після запровадження обмежень за вагою, перейти межу розмежування можна тільки один раз – із вантажем вагою до 75 кілограмів, нібито для особистого користування. При цьому від 8 до 21 кілограму важить сама лише тачка.
“Тачечники” працюють і на одному, і на іншому березі річки. Вони стоять у чергах так само, як і всі, хто бажає перейти через міст. Чекають. Їхній робочий день часто починається о 4 ранку і закінчується близько 5 вечора.
Легкою цю роботу не назвеш. Погода, черги. До того ж, тачку треба штовхати мостом, втримувати на дерев’яній ділянці зруйнованої конструкції і з усіх сил штовхати вгору – по тимчасово встановлених дерев’яних сходах.
Якщо перевізник не в силах впоратись із завданням своїми силами, на ділянці завжди знайдуться ті, хто за 35 гривень допоможе пронести тачку: попит породжує пропозицію. Якщо комусь потрібно доставити в Луганськ фрукти, знайдуться і “тачечники”, і носильники, і таксисти.
На кону – не лише заробіток, але й ризики втратити вантаж, не втримавши вагу тачки. Беруть на таку роботу за знайомством і за рекомендаціями. Кожен “тачечник” має власну тачку і ганчірку, яка потрібна, щоб приховати вантаж від сторонніх очей. На ніч тачки замками кріплять до мосту – там вони чекають до ранку.
Якщо придивитись, побачимо серед “тачечників” як дужих чоловіків, так і тендітних жінок – вчорашніх менеджерів, шахтарів… Проте заробіток у 300 гривень вважається більш ніж привабливим.
А ще між “тачечниками” і пенсіонерами природний конфлікт: одні заважають іншим і навпаки. “Тачечник” у цій черзі заробляє, тоді як пенсіонер впевнений, що виживає.
Вища каста “тачечників” – штовхачі. Це ті, хто штовхає тачки з людьми. Іншими словами, це рикші, адаптовані під перевезення людей на спеціально облаштованих вантажних тачках, які обладнані м’яким сидінням.
Послугами “тачечників” користуються люди, які не можуть пересуватися самостійно – в силу віку чи стану здоров’я. Потрапити в штовхачі майже неможливо. Це – окремий клан, до якого беруть виключно за протекцією і з власним транспортним засобом.
Трансфер з одного пункту пропуску на інший коштує 500 гривень. Довозять пенсіонера прямо на автовокзал у Станиці Луганській. Весь шлях – близько трьох кілометрів. Зруйновану ділянку мосту треба або переходити самостійно, або, через стан здоров’я пасажира, переносити його на руках.
Перевезення лише через сам міст обійдеться в 300 гривень. Ще влітку минулого року ця послуга коштувала всього 100.
Номери телефонів таких штовхачів турботливо зберігають – Артур, Сергій, Олег. У 500 гривень входить проїзд без черг з одного берега на інший.
Послугою часто користуються люди з інвалідністю, а також ті, хто не може пересуватися самостійно просто в силу віку.
Порахуйте: проїзд в обидва боки – 1000 гривень. Проїзд на таксі – скажімо, в Алчевськ і назад – 700 рублів (приблизно 290 грн). Це майже вся мінімальна українська пенсія. Точніше одна з двох за ті 58 днів, у які лінію розмежування потрібно перетинати тим, хто отримує пенсію від України.
Яна Вікторова
