П’ять років тому здавалося: народжується нова країна – та, в якій кожен із нас хотів би жити. У цей день усі новини були радісними (Янукович утік, Табачника зняли, українофобський мовний закон скасували – і так цілий день, ніби в казку потрапили), і навіть не обговорювалося, що всі злочини, скоєні проти учасників Революції гідності, буде розслідувано, а винних справедливо покарано. Однак до крапки в розслідуванні цих злочинів, здається, так само далеко, як і п’ять років тому. Чому не могло бути інакше і що з цим можна зробити?
Песимізм суспільства, котре спостерігає за ходом розслідувань, найкраще сформулював письменник і військовик Борис Гуменюк: «Усе ж таки цікаво було б дізнатися, з яким формулюванням закриють кримінальне провадження про масові розстріли на Майдані, а справу, зрештою, спишуть в архів: “відсутність складу злочину” чи “неможливість встановити істину, оскільки помер від старості останній очевидець тих подій”?» Те, що за жодним епізодом, пов’язаним із Євромайданом, нікого не було покарано, показує українцям, що ніякої перемоги добра над злом не відбулося. «Люди не отримали відчуття: так, ми живемо далі в країні, яка змінилася, – сказав інший учасник тих подій, громадський діяч на депутат Київради Вадим Васильчук. – Люди не побачили результатів – що, відповідно, країна змінилася не тільки вивіскою, а що вона змінилась і силовиками, і прокурорами, і суддями, і політичними діячами, котрі Жертвенний Вчинок Героїв на Майдані 2014-го цінують насправді не на словах, а на ділі, в діях. Люди не бачать, що загалом і силовики, і прокурори, і судді, і політичні діячі усвідомлюють: не було б того Жертвенного Вчинку Героїв на Майдані 2014-го, ми б мали ще важчі наслідки воєнного вторгнення з боку Російської Федерації. Люди не відчувають, що можновладці усвідомлюють, що саме з Вчинку Героїв на Майдані 2014-го року далі народився рух добровольців, моментально кувались на ходу військові, які йшли в бій захищати територію України, коли зайди з Російської Федерації зазіхнули на українські землі на Сході країни». Утім, справа не лише в тому, що ми не бачимо покарання винних у тих злочинах – наші нинішні правоохоронці також отримують дуже чіткий сигнал, що правила гри залишилися тими самими, тому перевищувати повноваження можна, як і раніше, за це нічого не буде. І відповідно ставлення українців до цих самих правоохоронців залишається таким же…
Ігор Луценко, котрий був заступником коменданта табору протестувальників, а потім став ініціатором створення тимчасової слідчої комісії ВР з питань розслідування злочинів під час Євромайдану (і не лише через те, що чого самого 21 січня 2014 року викрали і катували, вимагаючи розповісти про джерела фінансування протесту), вважає, що тут немає ніякої конспірології: розслідування не блокуються якось свідомо і системно, радше це відбувається, так би мовити, на місцях. «Наприклад, хочуть притягти до відповідальності “Беркут” – Аваков не дає, тому що “Беркут” потрібен йому самому для виконання всіляких рейдерських завдань, силових операцій тощо, – говорить Ігор. – Так само хочуть притягнути якогось СБУшника – СБУ буде проти. Питання не в тому, що вони можуть вийти на самих себе, а в тому, що, по-перше, топ-посадовці України мають інші пріоритети. Це ж дуже складно – треба займатися організацією тисяч проваджень… Це не перших осіб справа, вони зайняті великими інтригами. Тому, по суті, це слідство як сирота. Відповідно прокурори дуже часто нікуди не поспішають. По-друге, 4 генеральні прокурори змінилися за цей час. У принципі, лише за часів Шокіна був якийсь прогрес в організації справ, і то вони здебільшого не були об’єднані, багато так і залишилися розкиданими. Потім, коли прийшов Луценко, він, навпаки, знову почав їх розділяти – забирати у Сергія Горбатюка того ж, знову передавати…»
Справді, ситуація зі справами проти учасників Революції гідності дуже складна: нема одного органу, яких би ними займався, тому якісь справи розслідує Генпрокуратура, якісь – прокуратура м. Києва, якісь – органи внутрішніх справ… Свідки та звинувачені можуть перетинатися в різних справах, котрими займаються різні відомства, і це позначається і на темпі розслідування, і на його результаті. Павло Дикань, один із засновників ГО «Адвокатська дорадча група», нагадує, що одна справа може кочувати від одного відомства до іншого, і коли начебто з’явиться прогрес, її можуть повернути туди, де ніхто їх не дасть ради. Наприклад, так сталося зі справою щодо вбивства у Хмельницькому 19 лютого 2014 року: коли добилися, щоб її передали у відання Управління спеціальних розслідувань, це виглядало як перемога, але після встановлення фактів фальсифікування справ і втручання слідчого у справи свідків та підготовки підозри особі, яка, на думку слідчого, причетна до, цю справу забрали назад до військової прокуратури, хоча вона фактично її завалила. «Це яскравий приклад не лише відсутності координації, а й прямого втручання і розвалу розслідування», – говорить Павло Дикань.
Що ж, навіть пересічний українець, дивлячись на кількість обвинувачуваних і свідків, розуміє, що це процес на століття. Допити, експертизи, слідчі експерименти… Скільки часу знадобиться українській Феміді, аби розібратися в цьому всьому? «У нас усе настільки розкоординовано – не лише в цій справі, а взагалі – що навіть оцінювати цей час дуже складно, – говорить Павло Дикань. – Експертизи – це один підрозділ, суди – інший, розслідування – ще інший, і всі керуються різним законодавством. Воно не гармонізовано з погляду пришвидшення розслідування, тому на сьогоднішній день говорити про якісь терміни, мабуть, просто неможливо». Юрист вважає, що при належній політичній волі, фінансуванні й усунення законодавчих перешкод на цей момент розслідування могло би бути переважно уже завершено. За оцінкою Павла Диканя, найоптимістичніша перспектива – 2 роки по таких справах, де ми бачимо просування. А є ж справи, де просування фактично не відбувається… Легко здогадатися, яких більше.
Ігор Луценко називає головною причиною такого розслідування/нерозслідування брак уваги. «Будь-яке слідство потрібно рухати, будь-яке слідство потрібно, так би мовити, “кришувати” у гарному сенсі цього слова, тобто забезпечувати належну матеріальну та політичну підтримку, – говорить він. – І з політиків це за великим рахунком нікому не треба. Ну і, звісно, протидія завжди є, тобто кожен обвинувачений має свою “групу підтримки”». Павло Дикань висловлює схожі думки, деталізуючи: «Відсутність належного реформування законодавства та правоохоронної системи, а також стратегії розвитку правоохоронної системи – адже на сьогоднішній день через відсутність цієї стратегії, розуміння, що буде зі слідчими прокуратури, які працюють над цими справами – вони фактично позбавлені повноважень – мотивація у них скоро абсолютно зникне. Та й узагалі кримінальне законодавство у нас деформоване, воно не виконує своїх функцій забезпечення справедливого суду. Як на мене, оцей раздрай у системі – головна причина того що ми маємо на сьогоднішній день».
Гаразд, усе погано – це зрозуміло, але що нам робити в цій ситуації? Де точка прикладання зусиль? Павло Дикань підказує: «Це має робити законодавець. По-перше, розробити стратегію і втілювати її, взявши за зразок працюючі системи у європейських країнах, які подібні до нас за системою права, застосувати найкращий досвід європейських країн у роботі правоохоронної системи з урахуванням української специфіки. По-друге, забезпечити незалежність роботи слідчого-прокурора-судді, тому що до сьогоднішнього дня відбувається втручання в їхню роботу. По-третє, забезпечити рівень соціального та матеріально-технічного забезпечення правоохоронних органів – такий, щоб люди думали більше про ризики втрати такої роботи, ніж про те, що краще звільнитися, ніж продовжувати її виконувати. Це функція насамперед Генерального прокурора – саме він має опікуватися тим, щоб його підлеглі працювали в належних умовах. На жаль, складається враження що Генеральна прокуратура більше займається політикою, ніж своїми прямими функціями». Також Павло Дикань вважає, що успіх неможливий без залучення нових кадрів нових людей до системи. «Дуже довгий час у нас система будувалася на суто корупційному принципі, – говорить він. – І це прибрати з неї дуже важко на сьогоднішній день».
До речі про Генпрокурора. «Лише пам’ять та справедливе покарання винних – наш захист від повторення таких трагедій як загибель Небесної сотні, – оприлюднив Юрій Луценко свою позицію з цього питання. – Кажу про це не лише як Генпрокурор, а передусім як громадянин, який був по один бік барикад із загиблими.
Я, мабуть, як ніхто відчуваю свій обов’язок дати суспільству відповідь: хто дав злочинний наказ вбивати мирних майданівців.
І ось сьогодні, в день 5 річниці кривавих подій, я можу твердо сказати: слідство встановило не тільки 66 осіб виконавців, які підозрюються у вбивствах (із них 46 втекли в РФ, решта – під вартою). ГПУ цього року фактично завершило слідство про тих, хто віддав злочинні накази, що привели до вбивств і поранень на Майдані.
Комісія експертів і залучених фахівців на підставі 988 томів матеріалів слідства прийняла висновок, що загибель та поранення учасників мирних зібрань на Майдані знаходиться в прямому причинному зв’язку з рішеннями і діями екс-Президента Януковича, екс-Голови СБУ Якименка та його підлеглих Тоцького, Ганжі, Потієвського, Щеголєва, екс-Міністра внутрішніх справ Захарченка та його підлеглих Шуляка, Конопляника, Миколенка , Міністра оборони Лебедєва, екс-начальника Генштабу Замани.
Як Генпрокурор гарантую, що ця найважливіша справа сучасної України піде на ознайомлення захисту і до суду відразу після рішення ВР про продовження процедури заочного засудження.
Цього вимагає правоохоронна система. Цього вимагає справедливість. Цього вимагає сумління кожного, хто служить Українській Державі».
Після такої пафосної заяви багато коментаторів запрагнули відставки Юрія луценка з новою силою. І відразу накидали йому фотодоказів злочинів – злочинці цілком упізнавані і досі займають теплі місця…
Що ж, лупати сю скалу доведеться ще довго. Українська Феміда дуже неповоротка. Доведеться нам її кОпати ногами. Без цього масажу вона дуже швидко втрачає мотивацію.
Тому стоїмо. Ми вже відчули свою силу, тепер продовжуємо вчитися її застосовувати.
