Листопад 2016 року в селищі Марїнка, що біля Донецька, був неспокійним. Час від часу російські війська відкривали вогонь. Підрозділи 92 бригади ЗСУ і Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» – стріляли у відповідь. Хоча наше командування наголошувало, що триває перемир’я, тому маємо зберігати режим тишини.
Деякі бійці звикали до такого стану, розслаблялися. Якщо воїн не воює, не копає окопи, не йде вперед – він деградує. Як наслідок в хід ідуть наркотики, алкоголь.. Бійців тягне на різні нерозумні вчинки, які вилазять боком їм і командуванню.
Листопад місяць невпинно підходив до свого завершення. На вулиці ставало чим раз холодніше. Дув пронизливий вітер, він змушував нас виходити на пост закутаними, як капустина. Адже дуже важко вистояти 4 години і просто спостерігати.
В той час на наших позиціях, ми не мали «буржуйок», тому змушені були мерзнути. Командування ЗСУ забороняло їх встановлювати.
«Щоб не дати ворогу можливості виявити нас»
– говорили вони.
А нічого що через наші позиції місцеве населення ходило кожного дня і воно мало можливість доповідати окупантам про загальну обстановку. Тим більше, що самі терористи запускали свої «дрони» над нами, безперешкодно, вивчаючи позиції до сантиметра.
Саме цікавіше, що росіяни знаходячись на позиціях, які проходили через колишній кінний завод, кожного дня вільно затоплювали пічки, які були в їхніх бліндажах. І вони не боялися бути виявленими нами. Хоча відстань від нашого крайнього бліндажа до їхнього, становила всього 220 метрів.
Вони сміливо грілися і насміхалися з нас, дурнів, котрі страждали через недалекоглядність і «поху..зм» командування.
Наступив черговий листопадовий день. Я чергував на позиціях з 11 до 15 години. Зі мною мав бути Пашка, боєць ЗСУ із Львівщини. Проте він поїхав на полігон, разом із старшим на ВОПі – «Німцем».
Я вийшов сам, доповів по «тапіку», що все 4.5.0 і скрутившись колобком за мішками, почав вдивлятися у напрямку кінного заводу. Мені пообіцяли, що в підмогу прийде «Фугас». Той самий «Фугас, боєць 24 бригади ЗСУ, який цього року загинув під Марїнкою. Тоді він був бійцем ДУК ПС. Едуард, так звали хлопця того ранку чергував на посту, тому коли я йшов на чергування, він ще спав. Я сказав побратимам, щоб особливо не спішили його будити.
Пройшло пів години, ніхто не стріляв. Вітер був такий сильний, що не хотілося виходити з бліндажа. Проте потрібно було дивитися в обидва боки дороги, щоб якийсь «зальотний мирний громадянин» – не намагався щось шукати в нашому районі.
Вкотре вийшовши на дорогу, я побачив, як з сусідньої позиції до мене йшов боєць. Він ніс на плечах газового балона, зовсім не ховаючись.
«Ти куда, бл..ть ідеш?» – крикнув я йому – Не бачиш, що вони спостерігають за тобою і ти в них, як на долоні..»
«Мені пох..й.. Нічого вони мені не зроблять» – відповів «безсмертний герой» і пішов далі. Я зрозумів, що він випивший, тому вирішив, що не має смислу з ним розмовляти. Проте сказав собі, що обов’язково поговорюю з командиром роти «Фоксом» до якої ми були «припарковані». Щоб він пояснив своїм бійцям необачність такого ходіння. Якщо говорити кількома словами, то просто дав їм по шапці. Адже вони почали вважати, що російські кулі їх не беруть.
Пройшло ще пів години.. Час тягнувся дуже помалу. Подзвонили із штабу, поцікавилися ситуацією на позиції. Ці російськомовні «штабники» завжди ніяковіли, коли я відповідав їм українською мовою. Вони звикли, що тут усі балакають на «руському». Проте знайшовся один боєць, який віддає команди – державною, доповідає – державною. По той бік «тапіка», чуючи нашу мову, автоматично, хоч і невпевнено теж переходили на солов’їну. Я завжди насолоджувався такими моментами. Уявляв собі їхні обличчя, коли вони чули мій голос..
Доповівши, що в мене все гаразд. Я поклав трубку, перевірив свої магазини з патронами і заховався за мішки.
Через кілька хвилин пролунало два одиночні постріли. Я виглянув трохи на вулицю, озирнувся. Не побачивши нікого, набрав штаб і доповів, що росіяни двічі прицільно з автомата стріляли по нас. «Спостерігай» – сказали мені.
Я поклав телефон, вийшов на вулицю, щоб краще чути постріли, якщо вони будуть і став біля мішків. Щось чи хтось застогнало неподалік. Я не розумів: вітер дує чи людина видає такі звуки. Проте якась сила тягнула мене на саму дорогу. Я вийшов туди, подивився ліворуч і обімлів. Там лежав солдат, він побачив мене і почав тягнути руки в моєму напрямку. З його рота йшла піна, яка була наполовину червона. Він чомусь не міг говорити, лишень стогнав і його пальці стискали повітря..
« Постріли..солдат лежить» – промайнуло в мої голові. І тут я зрозумів, що росіяни не просто стріляли по моїй позиції, вони цілилися в бійця, який йшов дорогою в моєму напрямку. Я хотів кинутися до цього хлопця, забувши про елементарну обережність, як пролунала кулеметна черга. Окупанти відтинали мене від пораненого, не даючи можливості наблизитися.
Я ліг на землю, почав повзти. В той момент біля мене пройшлася кулеметна черга. Росіяни бачили мене і чекали, щоб я просто наблизився до пораненого. Тоді вони б могли мати другу жертву.
Я лежав на землі і кричав: «Повзи до мене, прошу.. Будь ласка, друже, хоч трохи».. Хлопець дивився на мене, махав рукою, з рота уже йшла кров, проте він не міг наблизитися.. Поранення були надто серйозні.
Саме гірше мені було дивитися в його очі. Вони плакали і просили: «Врятуй мене, врятуй мене»..
Я був озброєний РПК. Виставив його на мішки і почав насипати по двох російських позиціях. Добре, що орієнтири було видно. Дим з їхніх печей піднімався з бліндажа і вказував мені, куди маю стріляти.
Вистрілявши магазин, я знову кинувся до хлопця і в цей час окупанти почали гатити з кулемета. Я завив від злості..
Запрацював «тапік». Я відповз до нього, підняв трубку і першим закричав: « В нас поранений. Прикрийте вогнем, не можу витягнути».
« Хто стріляє, чому стріляєш, чому не доповідаєш»?
– почув я голос «Фокса»?
«Тому що бл..ть в нас поранений.. Прошу, щоб «Волга», так чомусь називалася сусідня позиція прикрила. Я тоді зможу витягнути його.
«Який поранений, де, чому вогонь без доповіді?» – знову хтось прокричав.. Я уже його не слухав. Мені було глибоко наплювати на командування.
На той момент, ми не мали рацій на посту. І будинок в якому ми жили, знаходився за метрів двісті від бліндажа. Зв’язатися з хлопцями не мав змоги. Я подивився праворуч від себе і побачив на дорозі «Папараці». Це був волонтер і оператор, який всюди ходив з камерою.
В той момент, він почув, що я стріляю і направив камеру в мій бік. Я вибіг посеред дороги і крикнув йому, перемагаючи вітер: «Поклич хлопців, в нас поранений».. На щастя він почув, бійці по одному почали бігти на позицію.
«Клей», «Удав», «Бо», Кіра та інші. Кілька нас відкрило вогонь в бік росіян, «Клей» підбіг до хлопця і витягнув його з поля обстрілу.
Клей почав різати на пораненому форму, знімати бронежилет. Я тремтячими руками чомусь стягнув з нього «балаклаву». Поклав маску збоку і побачив, що руки мої в крові. Подивився на очі пораненого бійця. Вони уже не блистіли вогнем, не просили врятувати їх, а просто тьмяніли.
До того, я вже бачив і чув про смерть на фронті. Але цей хлопець був перший, хто відходив на небо, лежачи на наших руках.
Куля калібру 5.45 зайшла йому в бік і вдарилася об задню стінку бронежилета, який не дав їй пройти навиліт. Тому вона перебила всі внутрішні органи, як потім уже показала медична експертиза. Навіть, якщо б я тоді зумів його витягнути – хлопець все рівно б помер.
Ми ще кілька хвилин постріляли в напрямку ворога, приїхала медики, які констатували смерть бійця і забрали його тіло.
Потім була неприємна розмова з ротним «Фоксом» і контр розвідниками. Мені сказали йти з позицій і до завтрашнього дня не появлятися.
Вечором я сидів в будинку і не розумів, що відбувається зі мною. Мені хотілося напитися алкоголю, щоб забути цю подію, як страшний сон. Проте побратими підтримали морально і я стримався.
Вийшов за будинок, щоб подивитися на терикон, з якого постійно нас обстрілювали. І побачив, як їдуть наші БМП. Командування батальйону вирішило помститися за свого вбитого воїна. Машини працювали з трьох точок. Безпосередньо з наших позицій – окупантів добивали «Пашка», який вів вогонь з кулемета і «Німець», котрий гатив з РПГ.
« Я стріляв по бліндажі, який горів і бачив тіло «сєпера», котре вилізло з вогню і верещало не своїм голосом. Ми мстили за смерть Льоші» – сказав мені Пашка, коли повернувся в ночі з позицій.
Хлопця, котрий загинув – звали Олексій. Він був з Харківської області. Мав дружину, маленьку дитину. Котрі жили в квартирі його матері. З ними ще проживав його брат наркоман.
Коли Олексій воював, був живий, брат не чіпав сім’ю. Як тільки він довідався про загибель брата, то побив його дружину, зламав їй ребра. Побив свою маму – зламав їй носа. Вони викликали поліцію, яка протримала наркомана добу і відпустила. Він прийшов до дому і сказав до дружини Олексія: «Забирайся з дому». Дівчина з дитиною змушена була їхати далеке село, де жила бабуся Олексія..
Коли хлопець загинув, його дружина написала одному бійцю з позивним Рижий, другові Олексія. Котрий був на позиції разом з нами. Зранку «Рижий» підійшов до мене і показав повідомлення від неї: «Льошу вбили? Це правда? Як же я тепер без нього»?
Хто хоч раз дивився в очі смерті, той назавжди стане іншим. Хто бачив, як помирає на руках побратим, той ніколи не зможе пробачити ворога. Хто втрачав на війні, той йтиме до кінця – до Перемоги.
