Другий день третього року великої війни (допис на Facebook-сторінці автора опублікований 25 лютого – ЗІФ). Ну що, вже всі вчора пригадали хто де був «в цей самий день два роки тому», пройшлися по спогадах, відемоціонували? Вже можемо по-дорослому говорити про те, де ми зараз, і що нам світить попереду?
Отже, два роки тому дві країни вступили в цю війну однаково непідготованими.
Одна – тому що всупереч всім попередженням та здоровому глузду не вірила у війну, та замість війни планувала смажити шашлики на травневих.
Друга – тому що планувала не війну, а «спеціальну військову операцію», і всупереч здоровому глузду не очікувала від нас спротиву.
Обидві країни сплатили свою ціну за неготовність.
Наша країна заплатила її людськими життями, притому життями кращих із нас – тих, хто в перші дні вторгнення штурмував військкомати, хапав зброю всюди де міг, і з калашами в руках йшов зупиняти броньовану орду.
Орду зустрів тотальний народний спротив, який частково (так, лише частково – бо Україна це не лише столиця, але також Маріуполь, Мелітополь, Херсон…) зміг компенсувати злочинну безвідповідальність керманичів та нашу неготовність.
Росія свою ціну сплатила також життями її кращих кадрових військових, того кістяка армії, який тепер потребує відновлення впродовж покоління. Сплатила міжнародною ізоляцією та повною «нерукоподатністю» у цивілізованому світі. Сплатила санкціями, які не дали миттєвого ефекту, але насправді вже запустили тривалі незворотні процеси, які російська економіка не здатна нормально пережити. Зрештою, сплатила величезними запасами техніки, зброї та бк, які їхня промисловість нездатна відновити, хіба за десятиліття (і то не факт).
Спецоперація з тріском провалилась, і почалась велика війна. І по мірі її розгортання обидві сторони почали змінюватись.
Росіяни почали нас поважати, визнали дійсно серйозним ворогом. І почали воювати проти нас як проти серйозного ворога.
Ординські керманичі визначили цю війну для себе як екзистенційну, де «пан або пропав». Або вони переможуть нас та пройдуть парадом по Хрещатику, і тоді перемога все спише, а переможців ніхто не судитиме. Або ж ми переможемо їх, і тоді на Росії почнеться смута, з якої кремлівським вождям найкращим виходом буде здатися прокурорам до Гааги. Втім, в російських реаліях дожити до Гааги не так просто, Пригожин тому свідок.
Тож як і належиться у війні, ставкою в якій є виживання, російський режим взагалі виключив таке поняття як «прийнятна чи неприйнятна ціна», і готовий використовувати всі наявні ресурси, аж до останнього солдата, снаряда чи долара.
Росія косо-криво, через дупу, але спромоглася провести найбільшу мобілізацію з часів Другої світової війни і досипати на фронт півмільйона мобіків однією хвилею, а далі впродовж року вже спокійно, без ексцесів набрати ще стільки ж.
Півмільйона мобіків та мобілізовані будівельні компанії викопали «лінію Суровікіна» і ціною великих втрат, але таки змогли впродовж року витримати наш наступ на цю лінію. А коли ми видихлись – перейшли до контрнаступу по всьому фронту. Так як вони вміють – тупими м’ясними штурмами, з величезними невиправданими втратами, але ж в підсумку вони знову просуваються.
Тим часом промисловість Мордора переведена на військові рейки, 40% всього немаленького бюджету Росії йде на війну, військові заводи працюють в три зміни 24/7.
Щоправда, це все одно навіть не компенсує тих втрат, які тим часом завдають орді наші захисники та захисниці, і різниця між «дебетом та кредитом» щомісяця зростає, а у «бездонних запасах» вже дедалі сильніше просвічує дніщє (кому цікаво, я детально з цифрами розбирав це в дописах кінця 2023, з того часу нічого не змінилось).
Але на рік-два війни цих запасів + виробництва ще точно вистачить, можливо навіть на три (хоч точно не на десять-двадцять-тридцять і навіть не на п’ять).
Але от чи вистачить нас?
Я зараз не про ресурси, от їх якраз у нас з часом переважно більшає, а не меншає. Чого на жаль не скажеш про волю до боротьби.
Схоже, що перемоги першого року війни зіграли з нами дуже поганий і небезпечний жарт.
Ми чомусь вирішили, що головне вже позаду, що раз ми один раз зірвали «сво», а потім під Харковом та Херсоном почали перемагати у повноцінній війні, отже все необхідне вже зроблено, і далі слід просто дочекатися перемоги. «Ваш абонент розмовляє, і поки він розмовляє, Перемога наближається!» (с) Київстар…
Єдина нація, об’єднана у пориві тотального опору орді, нація де кожний жив цією війною, та якщо сам не брав до рук зброю, то робив все можливе щоб допомогти братам та сестрам зі зброєю, залишилась у 2022-гому році.
Ми поділились на армію, яка з кожним днем війни все краще і краще виконує свою тяжку бойову роботу, але водночас сточується в процесі цієї роботи, та ситий спокійний тил, який вибудував в умовах війни максимально можливий комфорт, і не готовий хоч трохи цим комфортом поступитися.
А ще ми чомусь вирішили, що цю війну мають довоювати до перемоги ті, хто пішов воювати на самому початку вторгнення.
Ми вигадали зручну мантру «вірую в ЗСУ», так ніби «ЗСУ» – це не мільйон мобіків, вчорашніх таких само цивільних як ми з вами, а якась прибула із космосу армія суперлюдей. Нам досить «вірити» в цю суперармію, все інше вона зробить сама.
Цілий рік ми навіть не згадували слово «мобілізація», хіба що в контексті приколів про російських «чмонь» – хоч від осені 2022, коли на Росії почався мобілізець, було очевидно як двічі два чотири, що нам доведеться виставити на фронт співставну кількість бійців, а це означає велику мобілізацію.
Ми повторили наш гіркий досвід «смаження шашликів», цілий рік поводились як у старому жарті про вагітність – «я думала воно саме розсмокчеться». Не розсмокталось.
Під кінець 2023 стало зрозуміло, що так не працює. Ми нарешті визнали, що на фронті бракує людей, бо по-перше, їх весь час було значно менше ніж ворогів, а по-друге вони не вічні, вони вибувають як бойові та небойові втрати, втрачають здоров’я тощо.
Ми визнали це, і… нічого не робимо щоб це змінити.
Натомість кілька місяців пустопорожніх дебатів довкола мобілізації висвітили всі ті суспільні хвороби, які вдавалось не помічати на тлі початкових перемог ЗСУ.
Це абсолютна інфантильність значної, якщо не переважної, частини суспільства, тупе небажання бачити зв’язок між правами та обов’язками. «Ця держава нічого мені не дала, я нікому нічого не зобов’язаний, натомість я маю конституційні права бла-бла-бла» – цей хор голосів покидьків звучить не маргінальним писком, а мейнстрімним ревінням обуреного тилового натовпу. І в цьому хорі сплітаються «мудрі» поради адвокатів, «роздуми» журналістів, «передвиборчі гасла» політиків, і звісно ж добре знайомі нам, та досі чомусь не заткнуті спецслужбами, голоси російської агентури.
З кожної праски, включно із височайшими, звучить дурнувате, позбавлене сенсу словосполучення «справедлива мобілізація». При тому під «справедливістю» чомусь мається на увазі максимальний захист прав правопорушників – ухилянтів, натомість справедливість щодо тих, хто вже два роки нас захищає, якось «виноситься за дужки».
Інфантильність соціуму мала б бути компенсована дорослістю та відповідальністю влади. Натомість ми вже кілька місяців бачимо жалюгідний танок голою дупою на двох стільцях – «як би то і війну не програти, і голоси ухилянтів не втратити?..». В цьому огидному танці злилися у екстазі всі гілки цивільної влади, та владні та опозиційні фракції. Всі вони так бояться втратити рейтинги, що здається не помічають, як ми крок за кроком втрачаємо країну.
Кабмін не здатний банально відмінити свою дурнувату постанову, ухвалену перед війною (!) восени 2021-го, згідно якої ТЦК не має права перевіряти документи за межами блок-постів. Так, це не про закон, це всього лише постанова КМ – але її відміна буде «непопулярною», тому воєнкомів досі можна посилати на всі заставки.
Так званий «законопроєкт про мобілізацію», який насправді ним не є (кому цікаво – дивіться трохи раніше мій докладний розбір документа), бо взагалі не посилює відповідальність ухилянтів, ніяк не може пройти Раду, до нього запропоновано 4 тисячі (!) правок – і всі вони лише про послаблення та «захист прав» правопорушників.
А інший законопроєкт, який таки передбачає внесення змін до Кримінального та Адмін Кодексів, взагалі не виноситься навіть на перше читання.
Вічно сидіти на двох стільцях не вийде.
Цей рік стане переламним у довгій війні на витривалість.
Швидше за все жодна зі сторін цього року не спроможеться на вирішальну перемогу, але в якийсь момент стане зрозуміло, що маятник більше не гойдається по черзі з однієї сторони на іншу і назад. Замість коливань маятника виникне камнепад, який можливо котитиметься неквапно, але невпинно, і в чітко визначеному напрямку – до перемоги. Або нашої, або над нами.
Всупереч Трампу, схоже що снаряди до нас таки поїдуть, і одна з ключових проблем фронту буде вирішена в межах місяця – двох.
За цей самий час росіяни видихнуться після місяців м’ясних штурмів, і для нас відкриється вікно можливостей.
Відкриється черговий, можливо останній, шанс переламати хід війни на нашу користь. Але ж чи буде кому скористатись цією можливістю?
Вікно можливостей не буде вічним. Після так званих «виборів» ніщо не завадить росіянам повторити масову мобілізацію осені 2022-го, і десь під кінець літа до нас знову припруться півмільйона свіжих «чмонь».
До того часу ми могли б вже настільки змінити хід війни, що навіть вказане поповнення орду би не врятувало – але для цього у нас таке саме півмільйонне поповнення має з’явитися раніше за їхнє.
Воно мало б формуватися вже, але замість нього під керівництвом російської агентури формується тотальний опір мобілізації, а цивільна влада (в широкому сенсі – на жаль, опозиція поводиться не краще) демонструє інфантильність, популізм та імпотентність, несумісні із виживанням країни у великій війні.
Наші захисники та захисниці зробили свій вибір, тепер вони просто роблять свою дуже тяжку роботу – воюють війну. Армії нема чого додати до цього, вона і так викладається на максимум. Вибір за нами, українським тилом, за цивільною частиною суспільства. І дуже схоже, що ми робимо хибний вибір.
Це стосується і головного питання – мобілізації людей, і другого по значенню – мобілізації економіки та фінансів.
Ми досі укладаємо тротуари плиточкою, фінансуємо нові клумбочки з квіточками, впорядковуємо парки (наприклад у Краматорську – це не тупий жарт, це стаття витрат тамтешнього бюджету – 2024), передбачаємо у бюджеті столиці 1% (прописом: один відсоток) витрат на оборону, натомість будуємо скляний місточок у парку «Наталка», та навіть щось там говоримо про метро на Троєщину…
Нам знадобилось розбитись об «лінію Суровікіна», щоб на десятому році війни зрозуміти важливість фортифікації. Ми нібито почали окопуватись, але…
Але оскільки копають цивільні будівельні компанії, роблять вони це тільки там, де поки що зовсім спокійно, а не там де бодай інколи «прилітає». Таким чином, завчасно підготовані друга та третя лінії оборони чекають на наших захисників лише дуже далеко за чинною лінією фронту, на «нулі» ж доводиться окопуватись як весь цей час – лопатами, силами тих же людей, які одночасно мають відбивати ворожі атаки.
Втім, не факт що і в глибокому тилу наші «лінії Суровікіна» стануть реальністю, а не повторять долю сумнозвісної «стіни Яценюка». Адже їх будуть не просто цивільні компанії за цивільні бюджети – їх будують за законами мирного часу, через тендери на «Прозорро», з усіма затримками та бюрократичними процедурами, які з цього витікають, зі зривами строків, багаторазовими перенесеннями конкурсів тощо.
Якби наші грантожери – антикори свого часу змогли «впарити» «Прозорро» росіянам, вони були б героями війни: адже тоді орда ніколи б не збудувала «лінію Суровікіна», і наш наступ минулого року був би тріумфальною прогулянкою на «леопардах» за кавою до Ялти… На жаль, грантожери вміють шкодити лише одній країні, своїй власній, тож лінії оборони не буде не в орди, а у нас.
Отже, підсумовуємо.
З хорошого: попри дурне «головокружіння від успіхів» першого року війни та практично проґавлений українським тилом другий рік, надзусилля наших захисників дали свої результати.
Нічого непоправного ще не сталось, ворожа армія в далеко не кращому стані, ворожі ресурси не безмежні.
Ми досі маємо шанс цього року переламати хід війни на свою користь, і зробити нашу перемогу хай і не швидкою, але неминучою.
З поганого: армія сама по собі, без радикальної зміни ситуації в тилу, навряд чи спроможеться далі творити дива всупереч всьому.
Український тил стоїть перед вибором: або радикально змінити своє ставлення до війни, ментально повернутись у перший рік війни, забезпечити армії велике поповнення людьми, а економіку мобілізувати на військові задачі – або ж визнати що ми готові програти війну, тобто готові до російської окупації (адже ніяких проміжних варіантів та компромісів нам орда не пропонуватиме, час облишити подібні ілюзії).
Те, що я спостерігаю останні місяці, як від цивільної влади, так і серед «простих громадян», значно більш схоже на другий варіант. Однак знову ж таки – схаменутися ще не запізно.
Гадаю, точка біфуркації, коли наш з вами вибір стане остаточним та незворотним, вже дуже скоро.
Робимо те що можемо, і буде те що буде. Слава Україні!
