1 квітня 1809 року народився один з найвідоміших українських та російських письменників Микола Гоголь.
Амбітний юнак із Полтавщини, син не дуже заможного дідича й автора українських комедій Василя Гоголя – Яновського палко мріяв про неймовірні звершення й світову славу, пише ВВС Україна
Проте на світ він з’явився у не надто відповідному для реалізації таких замірів часі й просторі.
Рік його народження ознаменувався якраз сумним столітнім ювілеєм, пов’язаним із катастрофічною поразкою Гетьманщини, держави, втраченої у Полтавській битві. І потому земляки Миколи Гоголя мусили долучатися до розбудови чужої імперії.
Українське дитинство Гоголя
Дитинство майбутнього російського класика проходило переважно в українському середовищі. Василь Гоголь був директором театру в сусідніх Кибинцях, у маєтку нащадка козацької старшини й високого царського сановника Трощинського.
Ставили і російських авторів, й українські п’єси, зокрема і водевілі Гоголя-батька. Тут збиралося блискуче товариство, і нібито якраз у Кибинцях на літературне обдарування підлітка Миколи звернув увагу сусід, видатний російський поет і оборонець української політичної автономії Василь Капніст.
Син високо цінував твори свого батька, але для себе зробив вибір на користь імперської кар’єри і чужої мови. Вибір швидше для тої пори типовий.
Шлях до Петербурга
Українські інтелектуали впродовж усього ХVІІІ століття невтомно вестернізували Москву й Петербург, рубали оті достославні вікна в Європу, яких захотів російський цар-реформатор.
В Україні натомість їх рубати не треба було, бо сполученість із західною культурою до того завжди лишалася органічною. Наші земляки отримували в імперських центрах високі посади, великою мірою визначали і тогочасні політичні, й особливо інтелектуальні прямування.
У північну столицю їхали і з міркувань кар’єрних, і, не в останню чергу, ідейних. Вірилося, що два народи творять спільну культуру, а оскільки цілковита інтелектуальна перевага була за українцями, то вони ніби й мали шанс утвердити на всьому імперському просторі власні цінності й ідеали.
Миколі Гоголю Петербург видався похмурим, холодним і трохи якимось ірреальним.
Хоча чужість російської столиці почасти нівелювалася гостинністю української спільноти. Як писав цей шукач щастя й слави матері у провінцію невдовзі по приїзді, самих лише “однокоритників” із Ніжинського ліцею зустрів він у Петербурзі близько 25 осіб.
Українська тематика і російська проза
Дружня підтримка сприяла і корисним знайомствам, і кар’єрному зростанню. Та ще й літературна кон’юнктура сприяла: у російському романтизмі якраз неймовірно модною стала українська тематика
Гоголь і звернувся до дорогих спогадів про полишену батьківщину. Успіх “Вечорів на хуторі біля Диканьки” перевершив усі сподівання.
Геніальний південець розгорнув на понурому Невському проспекті барвистий і веселий Сорочинський ярмарок. А невдовзі, після “Ревізора” й “Мертвих душ”, його вже назвали зачинателем російської прози.
Виходило, що основоположником її став іноземець, людина, котра відбивала український, а не російський досвід, реалії й цінності. Елементи російської й української мови він безбоязно поєднував, пориваючи тим самим з уже виробленою, найперш пушкінською, традицією.
Російські читачі не раз нарікали, що цей “малорос” протиставив у своїх творах прекрасну Україну й потворну Росію, висміяв імперію, не шкодуючи найзловісніших сатиричних тонів.
Омріяна слава не зробила Миколу Гоголя щасливим, ба більше, спричинила болісне роздвоєння й невиліковну травму. Почалася ота ціложиттєва боротьба двох душ, про яку письменник сповідався найбільш довіреним своїм адресатам.
Нарікав, що сам не знає, яка в нього душа, українська чи російська, і хотів їх поєднати у якусь гармонійну цілість.
Зміна мови для поета чи прозаїка завжди неймовірно складна. Але випадок Миколи Гоголя особливий тим, що він змінив рідну українську не просто на іншу – він служив своїм пером тій нації, тій державі, яка поневолила й марґіналізувала його власну батьківщину.
І приділом великого полтавця стала ним самим діагностована хвороба, протистояння “двох душ”, чи, по-сучасному кажучи, двох національних ідентичностей, яке врешті-решт і визначило трагічні обставини цілого його життя.
Гоголь і Міцкевич
Пробував шукати порятунку з петербурзької безвиході. Вибудовував розмаїті плани покинути “цю Кацапію” та повернутися в Україну, домагався професорської кафедри в Київському університеті.
Інтерес до козацького минулого посилювався ще й суто біографічними сентиментами. За деякими, не аж так підтвердженими документально, переказами, рід походить від козацького полковника Остапа Гоголя. Певнішою підставою для гордості була родина бабусі, доньки бунчукового товариша (звання високе й шановане) Семена Лизогуба.
У знаменитій повісті “Тарас Бульба” можна відшукати й відгомони родинної історії Гоголів-Яновських.
Утім, з поверненням до Києва не склалося, однак з осоружної російської столиці він таки втік. І багато років прожив в Італії, в статусі емігранта, котрий зовсім не тужив за обридлою північною вітчизною.
У Парижі охоче приятелював з поляками-політемігрантами, любив разом з Адамом Міцкевичем вибудовувати теорії про цивілізаційну відсталість росіян у порівнянні з їхніми сусідами-європейцями, палко пропагував теорію “фінськості” московитів, а відтак цілковитої відторгненості їх від європейськиї спільноти.
Міцкевич став лідером для великого кола поляків, що змушені були покинути батьківщину після поразки повстання 1830 року.
Усупереч твердженням багатьох російських дослідників, що Гоголь, мовляв, на Заході лише тужив за Росією і не цікавився жодними французькими чи італійськими духовними й інтелектуальними віяннями, документи, листування свідчать про інше.
А з польським письменником українського походження Богданом Залеським Гоголя єднала особлива приязнь. Зберігся писаний по-українськи лист (котрий, до речі, засвідчує дуже добре володіння Гоголем українською мовою), у якому Залеського Гоголь називає “дуже, дуже близьким земляком”.
Італія особливо нагадувала письменникові рідну Україну. В кожнім разі якраз у польському емігрантському середовищі Гоголь перейнявся певними антиімперськими ідеями, духом слов’янського антиросійського месіанізму.
Але з поверненням до Петербурга знову перейнявся своєю місією творення єдиної народності й культури. І наштовхувався то на звинувачення у недостатній любові до “святої Русі”, то в зраді свого рідного краю. Двом душам ніяк не вдавалося мирно співіснувати.
Шевченко і Гоголь
А тим часом Гоголів земляк і лише кількома роками молодший ровесник самою своєю появою в літературі зруйнував будь-які ілюзії щодо українсько-російської спільності й дружби.
Тарас Шевченко навіть написав присвятний вірш, у якому назвав Гоголя “батьком”, проте не пішов його шляхом.
Те, що для старшого письменника зосталося дорогою, але незворотною минувшиною, для молодшого виявилося актуальною живою сучасністю.
Гоголь вважав, що в Шевченковій поезії забагато “дьогтю”, а вибір української мови прирікає його на провінційність і забуття. Все ще продовжував вірити, ніби славою обдаровує лише Петербург, хоч як йому там погано велося.
Позви за Гоголя/Ґоґоля тривали більш як століття. Йому дорікали як зрадникові й підносили як літописця українського життя.
Врешті, сьогодні полтавські Кибинці можуть пишатися (незгірш багатьох великих міст!) тим, що з ними пов’язані долі принаймні двох українських класиків – Миколи Гоголя й Михайля Семенка. А гоголівські фантасмагорії подосі лякають довірливих читачів.
Хоч ми вже ніби й не віримо, що місяць можуть украсти, та під Різдво таки чекаємо дивовижних пригод.
