Учора в Будинку кіно відбувся показ документальних стрічок «ПЖ» і «Така робота» української режисерки Ксенії Кравцової. Обидві стрічки за 2018 рік устигли об’їхати чимало кінофестивалів, отримати нагороди і тепер, уже маючи певне визнання у світі, знов повернутися до київського глядача.
Звісно, глядач прийшов. І то не один. Вільних місць у Синьому залі, де відбувалася демонстрація, було дуже мало. І після сеансу ледь не половина залу підходила до режисерки, щоб висловити свій подив і захват.
«Така робота» – це сповідь трьох, як тепер заведено казати, секс-працівниць. Фільм створений на замовлення та у тісній співпраці з БО «Легалайф-Україна», але, як справжній твір мистецтва, він прямо ні до чого не закликає. Попри «професійну деформацію», усі героїні стрічки постають перед глядачем живими людьми. Зі своїми долями, клопотами і сподіваннями, радощами та сльозами… Вони викликають не так відразу (хоча й не без цього), як несподіване співчуття. Проституція – це погано, але не жінки, змушені нею займатися, роблять її такою – вони-то якраз цілком звичайні. Ксенія навмисно вибирала героїнь, які найкраще відображають, так би мовити, трудові будні цього специфічного ремесла: опасистих ветеранок із прокуреними голосами, у котрих розповіді про те, як вони тихенько насміхаються з клієнтів, які наївно запитують «я у тебе перший сьогодні?», чергуються з розповідями про коханих дітей, заради яких можна зробити все…
«ПЖ» – фільм також сповідальний, але це вже історія про двох чоловіків. Герої стрічки – батько та син. Дуже різні, навіть розмовляють різними мовами. Один досі працює водієм і у прямому сенсі плекає свій сад, другий відбуває довічне ув’язнення, роблячи все можливе, аби домогтися перегляду обставин своєї справи. Фільм теж створено у співпраці – з Асоціацією УМДПЛ, і тут майже прямим текстом говориться, що, можливо, вирок героя занадто суворий. Звичайно, всі охочі можуть долучитися до справи визволення головного героя, якщо після фільму відчули таку потребу. Але стрічка «ПЖ» не є агіткою, не є соціальним роликом, покликаним зібрати кошти на юриста, здатного зробити диво. Це дуже художня розповідь про долі двох людей. Та й узагалі на запитання, чого більше в її фільмах – соціального чи художнього, Ксенія відповіла, що, звичайно, художнього, десь 70 %. Що ж, для документального кіно більш ніж достойно.
Як ми вже згадували, за минулий рік обидві стрічки обросли регаліями. Фільм «Така робота» отримав особливу відзнаку журі «За граничну відвертість та сміливість персонажів фільму» на харківському фестивалі незалежного кіно «Бардак» та нагороду Best Short Documentary на празькому фестивалі «Prague Film Awards». А фільм «ПЖ» потрапив до фіналу «Docutah Documentary Film Festival» (Сент-Джордж, США) і був визнаний найкращим фільмом лос-анжелеського «Hollywood International Independent Documentary Awards». Фестиваль відібрав «ПЖ» для фінальної церемонії показу, яка відбудеться 23 березня 2019 року.
Що спільного у цих таких різних фільмах? Мабуть, те, що в обох випадках Ксенія Кравцова показує, як виглядає насправді усталений стереотип. «Я бачу в людях людей», – говорить вона. Тому і в «Такій роботі», і в «ПЖ» багато несподіваного. Наприклад, історія про те, як до камери, де сидять довічники (це статті за вбивство чи бандитизм), залетів жук, і всі з переляку поховалися по нарах. Або як одна повія з гордістю розповідає про своїх предків-дворян та жартує про свій диплом – мовляв, он де ваша відмінниця стоїть… Для того, щоб людина глибоко розкрилася, Ксенія Кравцова до початку зйомок мінімум півроку з нею просто спілкується, а за камеру береться лише тоді, коли вже впевнена, що буде контакт, буде зв’язок. Тому і виходить не просто красива картинка, а щось дуже тепле і людяне.
Якщо в Києві відбуватимуться покази інших стрічок Ксенії Кравцової, ми неодмінно їх анонсуємо. Можливість побачити це на власні очі варто надати всім.
1 коментар