Неділя, Травень 26, 2019
АвторськеІнтерв'ю

Між двома турами: дешифруємо цифри, підбиваємо підсумки й оцінюємо «види на урожай»

Аналітики штабів двох претендентів на одну посаду вже мали проаналізувати всі наявні дані і зробити висновки, які збільшать шанси їхнього кандидата. А от багато посполитих зовсім заплуталися в цифрах, котрі залежно від інтерпретації виглядають кардинально по-різному. Звісно, ми не можемо знати всіх підкилимних і залаштункових процесів – хто з ким про що домовляється і з яким успіхом. Та, на щастя, в нашій країні попри всі її вади вибори – це не лише про «договорняки» політиків, а й про народ. Інакше не було би сенсу вкладати в перегони стільки коштів і зусиль. Виборці мають реальні важелі впливу, і часто найпродуманіші технології ламаються об невраховані особливості мислення електорату. Поговорити про це з нами погодився Вадим Васютинський, доктор психологічних наук, професор, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, Президент української асоціації політичних психологів.

Світлина від Віктора Рибаченка.

– Пане Вадиме, почнімо з результатів першого туру.

– Чинний Президент програв, і, найімовірніше, програє другий тур з іще більшою різницею. Це не сенсація. Нас очікує зміна президентської влади, що вже було кілька разів. Причини, чому програв Порошенко, доволі очевидні. У нього є великі плюси, за які він отримав більше підтримки на заході: українізація, міжнародна підтримка України, протистояння Росії на Донбасі, розвиток армії і так далі. Але головна причина, через яку він програв – невирішена проблема корупції, яку найбільше пов’язують із його ім’ям. Однак його негативна роль у цьому неадекватно роздута ЗМІ, які працювали проти нього, особливо на каналах, котрі належать олігархам, яких він таки трохи притис.

Набагато менш зрозумілими є причини перемоги Зеленського. Його позиція нечітка і незрозуміла, дуже низька його компетентність, про що багато говорили, але в тій нечіткості є його головна перевага, тому що цій нечіткості люди можуть приписувати те, що хочуть – на заході одне, на сході друге, у центрі третє. На цьому він грає, уникаючи чітких політичних заяв.

Великий плюс у цьому всьому – те, що нового Президента нам обрала молодь.  Не в тому розумінні, що вона обрала кращого Президента, а в тому, що на попередніх виборах молодь пасла задніх, була менш активною, ніж середнє і старше покоління, і не вирішувала долі виборів. Цього ж разу молодь узяла до рук цю справу…

– І бюлетені…

– Так. Є дані, що серед молоді за Зеленського голосували близько 50 %, а серед старшого покоління – близько 10 %.  Це дуже явна різниця. У нас завжди була різниця між регіонами – схід і захід, і цього разу вона збереглася, але ще більшою виявилися різниця вікова.

Світлина від Андрія Микитина.

– Явка теж закономірна?

– Явка доволі стандартна для наших виборів, вона десь така, як і попередніх виборах – між 60 та 80 %. Пишуть, що порівняно з 2014 роком вона виявилася нижчою на заході і вищою на сході, але насправді вона була більш-менш рівномірною (за деякими винятками – Закарпаття  тощо, і то вона не так уже далеко і відхилилася). А чому вона виявилася на заході вищою, а на сході нижчою, це пояснюється дуже просто: Донбас майже не голосував, коли почалася війна, там була дуже низька явка, і тому зараз вона набагато вища, а на заході, навпаки, був період такого патріотичного піднесення, а тепер явка стала звичайною і відповідно нижчою, ніж раніше. Загалом більш-менш однакова явка по всіх регіонах – це позитивний момент для нашого суспільства.

Ще один позитивний момент: про Зеленського пишуть, що він об’єднав Україну: фактично за Зеленського проголосували майже всі регіони, за винятком Галичини і Донбасу – Галичина проголосувала за Порошенка (бо Тимошенко), а Донбас проголосував за Бойка. Ця міжрегіональна відмінність залишилася, але Зеленський і там, і там зібрав теж певну кількість голосів. Тобто якби можна було абстрагуватися від його незрозумілих політичних орієнтацій, у яких можна вбачати не лише те, що хочеться, а й наявні загрози, то можна було би сказати, що він виконав дуже важливу об’єднавчу функцію в Україні.

Світлина від ЗеКазус.

– Ви вивчаєте політичні запити і настрої українців не перший десяток років. Що скажете про нинішні тенденції?

– У політичній свідомості українців є кілька тенденцій, які співіснують і конкурують. Перша тенденція – патріотична – різко зросла у 2014-15 роках, а за останній час дещо послабилася. У перші роки війни спостерігалася політична поляризація: більша частина невизначених громадян, проміжних, нейтральних, посунулася в бік українського патріотизму, а менша – в протилежний бік. А зараз цей прошарок знову повертається до стану невизначеності, відходячи від дуже патріотичних чи, навпаки, дуже антиукраїнських поглядів. Зараз знов заповнюється цей нейтрально-невизначений проміжок.

Загалом патріотичне піднесення пішло на певний спад. Про це свідчить зовсім низький відсоток у Кошулинського, наприклад. Хоча якщо брати провідну п’ятірку, то найбільш патріотичний реферат – у Порошенка. Патріоти голосували за нього в першому турі, тим більше голосуватимуть у другому. Біда Порошенка в тому, що він досі активно експлуатував патріотичну тему, і в нього вже майже немає джерел для подальшої мобілізації.

Світлина від Marta Pilyanska.

Друга тенденція – протестна. Вона наявна в різних регіонах і вікових категоріях, має різне ідеологічне забарвлення – і патріотичне, і не патріотичне. Але тут на перше місце виходить протест проти влади, корупції, і цей протестний настрій є дуже неадекватним. За нашими даними, понад 40 % населення України звинувачує українську владу в тому, що вона розпочала війну на Донбасі. Це свідчить не про те, що люди справді так думають, а про те, що сама лише згадка про владу і думка про те, що вона робить щось не так, спонукає людей активно підтримувати цю думку: якщо влада, то все погано. І всі розмови про зубожіння, про голодомори теж безпідставні, бо ніде у світі нема людей, які цілком задоволені своїм матеріальним становищем. Наші люди також мають підстави для незадоволення, але ці підстави є явно перебільшеними. Коли говорять, що люди мруть з голоду – насправді такого немає у повсякденному житті, але в масовій свідомості з’явилась якась така емоційна домінанта: влада нас грабує, влада нам бреше, влада така-сяка тощо. І цю домінанту ніякі логічні аргументи порушити не можуть, бо це чисті емоції. Раніше носіями цього тренду були Ляшко і Тимошенко, великою мірою він притаманний молоді, яка орієнтувалася на Зеленського.

Третій тренд – проросійський. Це доволі стабільна цифра. У нашому суспільстві (без окупованих територій) приблизно 15 % стабільно проросійських громадян, і це дуже добре показали вибори: класичні представники цієї схеми Бойко й Вілкул у сумі зібрали 16 %. Тут можна говорити про функцію Вілкула – чи не працював він на Порошенка, бо якби Вілкул зняв свою кандидатуру, то ці відсотки пішли би Бойкові, і ми би мали в другому турі Бойка і Зеленського. Ми можемо говорити про цей проросійський сегмент як про дуже важливий резерв Зеленського. Він і так має велику перевагу, але якби у першому турі Зеленський і Порошенко отримали однакову кількість голосів, то все одно на другий тур перспективи Зеленського були би набагато кращими, бо цей проросійський електорат безумовно проголосує за Зеленського. Якщо у Порошенка патріотичного ресурсу дуже мало, то у Зеленського проросійського ресурсу доволі багато (звичайно, якщо він не буде говорити, що підтримуватиме українізацію).

Файл:2014-03-01. Митинг в Донецке 0108.jpg

– У чому унікальність нашої ситуації з цими виборами?

– По-перше, великою мірою втрачено полярність. У нас завжди було два полюси: лівий і правий, патріотичний і проросійський, комуністи і рухівці – в різних формах воно було, особливо на президентських виборах це протистояння загострювалося, і громадяни голосували переважно чи за той, чи за той крайній варіант. Центристи у нас не мали особливих перспектив. (На парламентських інакше. Але проблема була в тому, що вони, перемагаючи на основі одних гасел, через тиждень опинялися в іншому таборі, де їх легко скуповували.) А тут більш категоричне протистояння: Кравчук – Кучма в 1994 році, Кучма – Симоненко в 1999, Ющенко – Янукович у 2004, Янукович – Тимошенко у 2010. У 2014 такого не було, бо там трохи інша була ситуація. Ці ж вибори показали, що така полярність значною мірою стерлася. До речі, ми ці тенденції у свідомості молоді фіксували раніше: молодь на Західній Україні менш категорично патріотична, а на Східній Україні менш категорично проросійська, ніж старше покоління. У цьому теж є величезний плюс. Якби не збройна агресія і не загроза втрати державності, можна було би бути задоволеними цим результатом, що український народ об’єднався навколо більш-менш такої проукраїнської виваженої позиції. Але, на жаль, поки що так думати не можна.

Результат пошуку зображень за запитом "українське"

Друге. Всі говорять про вплив ЗМІ, про інформаційну війну і таке інше. Але незаперечний факт, що наша українська держава програла цю війну майже начисто, принаймні у ключових моментах, особливо коли йдеться про свідомість молоді. Ми – та й не лише ми – про це теж писали, що треба наповнювати наш інформаційний простір сучасною україномовною молодіжною культурою. Якісь спроби були, але все одно домінувала культура у стилі «95 кварталу»: почасти україномовна, але переважно російськомовна – «Лига смеха» і так далі. На це не звертали особливої уваги. Націоналісти бризкали слиною, що держава щось не те робить, конфліктували, агресували, чим ще більше налаштовували проти себе й проти української мови, а більш поміркованим верствам (україномовній інтелігенції тощо) здавалося, що якщо діти в школі щодня співатимуть гімн України, щоп’ятниці приходитимуть у вишиванках і читатимуть вірші Тараса Шевченка, то цього буде досить для патріотичного виховання. А виявилося, що цього не досить. Вірші Шевченка діти знають, а воліють усе одно всіляку російську попсу і сидіти у вк. Майже не створили адекватних українських альтернатив цій масовій російськомовній і російській культурі, щоб протидіяти цьому впливові на свідомість молоді. На сьогоднішній день не можна сказати, що молодь пропаща, але є факт цих виборів. І в нас таке саме коїться і в плані дитячої культури, дитячої свідомості: дітки знають, що треба любити Україну і співати гімн, але потім виходять зі школи і бачать, що всьо інтєрєсноє, живоє, дєтскоє і молодьожноє – на русском язикє. А українською мовою – все таке офіційне, сухе, нудне, нецікаве. Справжнє життя – російською… Я трохи утрирую, але ми вже пожинаємо плоди безтурботності в плані формування інформаційного простору. Як і плоди демократії.

1 коментар

Залишити відповідь

1 × 5 =