Середа, 7 Грудня, 2022
АвторськеАналітикаНа росії

Як росія стала фашистською

Колишній радник представництва рф при ООН у Женеві Борис Бондарєв – єдиний російський дипломат, який публічно подав у відставку через вторгнення в Україну – написав статтю для американського журналу Foreign Affairs. У ній Бондарєв розповідає про «розрив зв’язку з реальністю» у МЗС, та як російське відомство від дипломатії перейшло до пропаганди та повного підпорядкування Кремлю. ЗІФ переклав його статтю у скороченому вигляді.

Після 24 лютого я зрозумів, що мушу піти у відставку. Це означало, що мені доведеться пожертвувати двадцятирічною кар’єрою російського дипломата та дружбою з багатьма людьми. Але таке рішення назрівало давно.

Я вступив на службу до міністерства закордонних справ у 2002 році: у цей час тривав період відносної відкритості, й дипломати могли підтримувати дружні стосунки із колегами з інших країн. Але вже у перші дні я розумів, що в роботі МЗС багато вад. Вже тоді критичне мислення там не віталося, а за час моєї роботи риторика міністерства ставала дедалі войовничішою, передає ЗІФ.

Що відбувається, коли уряд поступово починає вірити у власну пропаганду? Протягом багатьох років російські дипломати були змушені протистояти Вашингтону та захищати закордонні авантюри своєї країни — захищати за допомогою брехні та нісенітниць.

Нас вчили звертатися до помпезної риторики і беззастережно передавати іншим країнам те, що повідомив нам кремль. Але скінчилося тим, що інші країни виявилися не єдиною цільовою аудиторією цієї пропаганди. Під її вплив підпало наше власне керівництво. У наших телеграмах і офіційних заявах ми повинні були рапортувати кремлю, що нам вдалося переконати світ у величі росії та розбити вщент аргументи Заходу.

Критикувати небезпечні плани президента ми не мали права. Ця вистава розігрувалася навіть на найвищих рівнях міністерства. Мої кремлівські колеги неодноразово казали мені, що путіну подобається міністр закордонних справ сєргєй лавров, бо з ним «комфортно» працювати: він завжди погоджувався з президентом і казав йому те, що той хотів почути. Тож не дивно, що путін вважав, ніби йому буде не важко завоювати Київ.

Ця війна наочно демонструє, що рішення, ухвалені в замкненому колі, призводять до зворотного ефекту. путін не зумів підкорити Україну – він, певно, заздалегідь зрозумів би, що це неможливо, якби його уряд міг давати чесні оцінки. Ті з нас, хто був пов’язаний з військовими питаннями, чудово знали, що російська армія не така могутня, як уявляли на Заході – частково тому, що економічні санкції, запроваджені щодо рф у 2014 році після захоплення Криму, виявилися ефективнішими, ніж думали політики.

Непомильний центр

Через два роки після закінчення вишу, у 2002 році я поїхав працювати старшим референтом до російського посольства в Камбоджі. І вже тоді стало зрозуміло, що в російському уряді процвітала культура, яка не заохочувала незалежне мислення.

Якось мене викликали до третьої людини в посольстві – непомітного дипломата середніх років, який працював у міністерстві ще з радянських часів. Він передав мені телеграму з Москви, яку треба було включити до офіційного документа, адресованого камбоджійській владі. Я помітив кілька одруків і запропонував їх виправити. «Не потрібно! – відрізав він. – Текст прямо з Москви. Там краще знають. Навіть якщо є помилки, виправляти центр не наша справа». Показовий епізод: надалі беззастережне підпорядкування вищому начальству в міністерстві тільки посилюватиметься.

Зациклились на Україні

У МЗС рання політика путіна мало у кого викликала побоювання. Призначення лаврова у 2004 році ми зустріли оплесками: його знали як людину дуже розумну, що володіє величезним дипломатичним досвідом, вміє вибудовувати довгі відносини із зарубіжними політиками. І путін, і лавров дедалі більш недружньо висловлювалися про НАТО, але зміни в їх поведінці були малопомітні. Багато дипломатів, і я також, не звертали на них уваги.

Зараз ясно, що москва тоді готувала ґрунт для імперського проєкту путіна – особливо в Україні. кремль зациклився на Україні після Помаранчевої революції 2004–2005 років, коли сотні тисяч протестувальників не дали стати президентом кандидату, якому віддавала перевагу москва; ті вибори мало хто вважав чесними.

Ця зацикленість позначилася на головних російських політичних телепрограмах: у прайм-тайм вони постійно говорили про Україну, твердячи, що до влади в країні прийшли русофоби. Протягом наступних 16 років, аж до самого вторгнення, росіяни чули з новин, що Україна – ворожа країна, яку контролюють Сполучені Штати і там гноблять російськомовне населення.

Про Крим

У березні 2014-го росія анексувала Крим і почала розгойдувати хвилювання на Донбасі. Саме у цей момент я перебував на Міжнародній конференції з контролю за експортом у Дубаї. Під час перерви на обід до мене підходили колеги із пострадянських країн: усі вони хотіли знати, що відбувається. Я сказав їм правду: «Хлопці, я знаю не більше за вас». Надалі ще не раз москва прийматиме найважливіші рішення щодо зовнішньої політики, залишаючи дипломатів у невіданні.

У моїх колег анексія Криму викликала різну реакцію: у когось настороженість, у когось схвалення. Україна схилялася до Заходу, але щодо Криму путінське спотворене уявлення про історію мало під собою підстави: Кримський півострів, який у 1954 році перейшов від Радянської росії до Радянської України, мав більше культурних зв’язків із москвою, ніж із Києвом.

Швидке та безкровне приєднання не зустріло майже ні в кого з нас заперечень і виявилося неймовірно популярним у Росії. Я і багато моїх колег думали, що для путіна буде стратегічно вигідніше перетворити Крим на незалежну державу: це виглядало б не так агресивно – отже, це можна було б краще «продати». Але тонкощі путіну не властиві. Незалежний Крим не дозволив би йому здобути славу збирача «традиційно» російських земель.

Створення сепаратистського руху на Донбасі та окупація цього регіону стали складнішою головоломкою. Ці події, що відбулися здебільшого у першій третині 2014-го, не викликали в росії такого масового ентузіазму, як анексія Криму. А ось обурення інших країн було забезпечене. Багато співробітників міністерства не поділяли захоплення з приводу дій росії, але ніхто з них не ризикнув висловити невдоволення кремлем.

Ми з колегами вирішили, що путін захопив Донбас, щоб відволікати Україну, не дати їй перетворитись на серйозну військову загрозу для росії, не дозволити їй співпрацювати з НАТО. Але навряд чи хтось із дипломатів сказав Путіну, що допомагаючи сепаратистам, він насправді підштовхує Київ ближче до своїх супротивників.

Західні санкції, запроваджені 2014-го, суттєво послабили російську армію. Як фахівець із експорту, я розумів, що економічні обмеження, накладені Заходом, серйозно шкодять країні. Російська військова промисловість сильно залежала від вироблених у країнах компонентів і товарів. У двигунах для дронів використовувалися американські та європейські деталі. Західні виробники постачали частини для захищеної від радіації електроніки: вона необхідна для супутників, за допомогою яких російська влада збирає розвіддані, передає повідомлення і завдає високоточних ударів.

Російські виробники отримували від французьких компаній сенсори наших літаків. Навіть деякі авіаційні тканини, наприклад, використовувані для метеозондів, виготовлялися Заході. Санкції несподівано відрізали нам доступ до цих продуктів – і в результаті наша армія була ослаблена сильніше, ніж здавалося Заходу.

Зниження військового потенціалу не заважало МЗС вдаватися до войовничої риторики. На самітах, на зустрічах в інших країнах російські дипломати все більше часу присвячували нападкам на США та їхніх союзників. Наприклад, під час двосторонніх зустрічей із Японією ми обговорювали співпрацю наших країн, але щоразу росіяни не втрачали нагоди сказати японцям: «Не забувайте, хто скинув на вас атомні бомби».

Я намагався зменшити шкоду. Коли мої начальники писали чернетки войовничих нот чи звітів, я переконував їх пом’якшити тон, відмовляв їх від мілітаристської риторики та постійних посилань на нашу перемогу над нацизмом. Але загальний зміст наших заяв – як внутрішніх, так і зовнішніх – ставав дедалі ворожішим, наше начальство вписувало туди агресивні висловлювання. Пропаганда радянського типу остаточно утвердилася у російській дипломатії.

Справа Скрипалів

4 березня 2018 року колишній російський подвійний агент Сергій Скрипаль та його дочка Юлія були отруєні у себе вдома у Великій Британії. Вони мало не загинули. Британським розслідувачам вистачило десяти днів, щоб звинуватити у злочині росію.

Спершу я в це не повірив. Скрипаля, колишнього російського розвідника, засудили за шпигунство на користь Великобританії і посадили до в’язниці; через кілька років його звільнили в рамках обміну шпигунами. Мені було важко зрозуміти, чому він може все ще хвилювати нас. Якби москва хотіла його смерті, можна було вбити його, доки він перебував у росії.

Моя недовіра була на руку нашій владі. Мій департамент займався питаннями, пов’язаними з хімічною зброєю, і ми довго запевняли, що росія до отруєння Скрипалів непричетна. Я робив це щиро. Але чим більше МЗС заперечувало нашу відповідальність, тим більше я сумнівався. Ми говорили, що злочин скоїла не росія, а імовірно русофобська британська влада, щоб заплямувати нашу бездоганну міжнародну репутацію.

Само собою, Великобританії було зовсім ні до чого вбивати Сергія, так що заяви москви здавались не повноцінними аргументами, а жалюгідною спробою відвернути увагу від росії і перекласти провину на Захід: цим часто займається кремлівська пропаганда. Зрештою мені довелося визнати правду: відповідальною за отруєння була російська влада.

Багато хто в росії досі заперечує, що винна була москва. Я знаю, як непросто зрозуміти, що твоєю країною керують злочинці, які готові вбивати з помсти. Але інші країни не вірили в російську брехню – і заблокували резолюцію росії, спрямовану до Організації щодо заборони хімічної зброї (ця резолюція мала перешкодити відомій міжурядовій організації розслідувати напад). На бік москви стали лише Алжир, Азербайджан, Китай, Іран і Судан. Зрозуміло, розслідування встановило, що Скрипалів отруїли «Новічком» – нервово-паралітичною речовиною російського виробництва.

Російські делегати могли чесно розповісти про це своїм начальникам. Вони, однак, зробили протилежне. Повернувшись до Москви, я читав довгі телеграми від російської делегації в ОЗХО про те, як вони спростували численні «антиросійські», «абсурдні» та «безпідставні» звинувачення, висунуті Заходом. Про те, що російську резолюцію заблокували, повідомлялося, як правило, в одному реченні.

Справа Навального

Москва хотіла чути те, на що сподівалася, а не те, що відбувалося насправді. І незабаром я помітив, що такі звіти сприймають серйозно на вищих рівнях міністерства. Дипломати, які складали ці небилиці, отримували від начальства цілковите схвалення, їхні кар’єри йшли вгору. Москва хотіла чути те, на що сподівалася, а не те, що відбувалося насправді. Це зрозуміли всі наші посли – і почалося негласне змагання, хто кого перевершить.

Пропаганда стала ще більш дикою, коли у серпні 2020-го «Новічком» отруїли Навального. Дипломатичні депеші мене вражали. В одній із західних дипломатів називали «загнаними хижаками». В іншій розпиналися про «серйозність та незаперечність наших аргументів». Третя повідомляла, що російські дипломати «придушили у зародку» західні «жалюгідні спроби підняти голос».

Така поведінка була і непрофесійною, і небезпечною. Нормальне міністерство закордонних справ має давати керівництву неприкрашене уявлення про світ, щоб політики ухвалювали виважені рішення. Але, хоча російські дипломати і включали у свої звіти незручні факти (не дай боже запідозрять у прихованні), ці крихти правди вони ховали під горами пропаганди. Приміром, 2021 року в мідівській телеграмі можна було побачити рядок, у якому визнавалося, що українська армія сильніша, ніж 2014-го. Але перед цим йшов довгий панегірик могутній російській армії.

Перемовини щодо НАТО

Розрив зв’язку з реальністю став ще небезпечнішим у січні 2022-го, коли американські та російські дипломати зустрілися в американській місії в Женеві, щоб обговорити запропонований москвою договір щодо переформатування НАТО.

Наше МЗС не сходило з теми передбачуваної небезпеки західного альянсу. У цей час російські війська накопичувалися біля українського кордону. Я виступав на цій зустрічі офіцером зв’язку (тобто мав допомогти нашій делегації, якби їй знадобилося щось від російської місії у Женеві) та отримав екземпляр російських пропозицій.

Вони приголомшували уяву: серед них були пункти, які свідомо неприйнятні для Заходу, наприклад, вимога до НАТО забрати всі війська та зброю з країн, які приєдналися до Альянсу після 1997 року, – серед цих країн Болгарія, Чехія, Польща та країни Балтії. Я подумав, що автор цих пропозицій або готує ґрунт для війни, або не має поняття, як влаштовані Сполучені Штати та Європа, — або й те й інше разом.

За кавою я обговорив це з нашими делегатами, і вони теж були збентежені. Я поговорив про це з моїм безпосереднім начальником — він також був спантеличений. Ніхто не розумів, як вийти до Сполучених Штатів із документом, який, серед іншого, вимагав від НАТО не приймати більше нових членів. Зрештою, ми дізналися, що документ прийшов прямо з кремля – а отже, жодних обговорень.

Я все ще сподівався, що мої колеги хоча б приватно висловлять тривогу, а не просто збентеження. Але багато хто з них сказав мені, що охоче погодиться з кремлівською брехнею. Для деяких це був спосіб уникнути відповідальності за дії росії: вони могли б пояснювати собі та іншим, що просто виконували накази. Це я міг зрозуміти.

Але набагато більше мене стурбувало, що наша дедалі войовничіша поведінка викликала у багатьох гордість. Декілька разів, коли я попереджав колег, що їхні дії образливі і росії це не допоможе, вони нагадували, що ми маємо ядерну зброю. «Ми велика держава, – сказав мені один із них. – Інші країни мають робити те, що ми скажемо».

Божевільний поїзд

Навіть після січневого саміту я не вірив, що путін розв’яже повномасштабну війну. 2022 року Україна була явно згуртованішою і прозахіднішою, ніж 2014-го. Ніхто не став зустрічати росіян з квітами. Дуже жорсткі заяви Заходу про можливе вторгнення ясно давали зрозуміти, що США та Європа відреагують рішуче. Мій досвід роботи з питаннями озброєнь та експорту переконав мене, що у російської армії не вистачить можливостей, щоб перемогти найбільшого європейського сусіда, і що жодна країна, крім Білорусі, не надасть нам скільки-небудь значної підтримки. Я вважав, що це розуміє і путін – незважаючи на всі підспівування, які захищають його від правди.

Тим часом я спостерігав, як мої колеги здавались путінському натиску. У перші дні більшість із них так і сяяла від гордості. «Нарешті! – вигукнув один. – Тепер ми покажемо американцям! Тепер вони дізнаються, хто є головним».

За кілька тижнів, коли стало зрозуміло, що бліцкриг проти Києва провалився, риторика стала похмурішою, але не менш войовничою. Один чиновник, шановний експерт із балістичних ракет, сказав мені, що росії необхідно «вдарити ядерною боєголовкою по передмісті Вашингтона». Він додав: «Американці обісруться і кинуться благати нас про мир». Здається, він все ж таки частково жартував. Але росіяни схильні думати, що американці занадто зніжені, щоб ризикувати своїм життям заради чогось. Тож коли я зауважив що ядерна атака спричинить катастрофічну відплату, він посміхнувся: «Ні, не спричинить».

Путіна може зупинити лише повний розгром

Можливо, з міністерства непомітно таки пішли кількадесят дипломатів. (Досі я єдиний, хто публічно порвав із москвою.) Але більшість колег, яких я вважав розсудливими та розумними, залишилися. «А що ми можемо зробити? – Запитав один. – Ми люди маленькі». Він відмовився міркувати самостійно. «москві видніше», – сказав він.

Інші в приватних розмовах визнавали, що ситуація божевільна. Але на їхній роботі це не позначилося. Вони продовжували брехати про українську агресію. Щодня я читав репортажі, в яких розповідалося про неіснуючу українську біологічну зброю. Я пройшовся нашою будівлею – довгим коридором з окремими кабінетами – і помітив, що навіть у деяких моїх розумних колег цілий день включений телевізор, з якого ллється російська пропаганда. Схоже, вони намагалися переконати себе.

Сутність усієї нашої роботи з неминуче змінилася. По-перше, обірвалися стосунки із західними дипломатами. Ми перестали обговорювати з ними майже все; деякі мої європейські колеги навіть перестали з нами вітатись під час зустрічі. Натомість ми зосередилися на контактах з Китаєм, який висловив «розуміння» побоювань росії щодо безпеки, але намагався не коментувати війну.

Ми все більше часу працювали з членами Організації Договору про колективну безпеку – Вірменією, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном та Таджикистаном – роз’єднаним блоком держав, який моє начальство любило виставляти власним російським НАТО. Після початку вторгнення наша команда проводила одну за одною консультацію з цими країнами: йшлося про біологічну та ядерну зброю, але війну ми не обговорювали. Коли я розмовляв із дипломатом із Центральної Азії про нібито існуючі українські лабораторії, де розроблялася біологічна зброя, він просто відкинув цю ідею – як повну нісенітницю. Я погодився з ним.

За кілька тижнів я подав у відставку. Нарешті, я більше не був частиною системи, яка повірила в своє божественне право нападати на сусіда.

Дипломатичного шляху немає

Західні лідери виразно усвідомили недоліки російської армії. Але, схоже, вони не розуміють, що російська зовнішня політика так само зруйнована. Багато європейських чиновників говорили про необхідність дипломатичного вирішення конфлікту, і якщо їхні країни втомляться нести енергетичні та економічні витрати, пов’язані з підтримкою Києва, вони можуть чинити тиск на Україну, щоб укласти угоду з росією. У Заходу може виникнути спокуса підштовхнути Київ до такої угоди, якщо Путін агресивно загрожуватиме ядерною зброєю.

Але поки путін при владі, Україні нема з ким по-справжньому вести переговори. МЗС, як будь-яке інше російське державне відомство, не буде надійним посередником. Усі вони – продовження путіна та його імперіалістичних планів. Будь-яке перемир’я просто дасть Росії шанс переозброїтись перед новим нападом.

Путіна може зупинити лише повний розгром. кремль може брехати росіянам скільки завгодно, може наказати своїм дипломатам брехати всьому світу. Але українським солдатам нема діла до російського державного телебачення. І тепер стало ясно, що поразки Росії не завжди можна приховати від російської громадськості.

Цілком можливо, що Україна зрештою зможе взяти гору над російською армією в тих частинах Донбасу, де обидві сторони ведуть бойові дії з 2014 року.

Якщо таке станеться, путін виявиться загнаним у куток. На поразку він може відповісти ядерною атакою. Але російському президенту подобається його розкішне життя, і він має розуміти, що застосування ядерної зброї може розпочати війну, в якій загине і він сам. (А якщо він цього не розуміє, то його підлеглі, хочеться сподіватися, не виконуватимуть самогубного наказу.)

путін може зрештою відступити, і російські пропагандисти звинувачуватимуть у ганебній поразці його оточення – як це вже було після провалу в Харківській області. Але це може підштовхнути путіна до чисток серед його соратників – у такому разі підтримувати його видасться небезпечним навіть найближчим союзникам. Результатом може стати перший палацовий переворот у Москві після повалення Микити Хрущова у 1964 році.

Якщо путіна буде повалено, майбутнє Росії залишиться вельми невизначеним. Цілком можливо, що його наступник спробує продовжити війну, тим більше, що головні радники путіна – вихідці зі спецслужб. Але ніхто в росії не має путінського авторитету, тому країна, швидше за все, увійде в період політичної нестабільності. Вона може навіть поринути у хаос.

Аналітики зі сторони, можливо, спостерігатимуть за російською кризою із задоволенням. Але їм не варто безоглядно підтримувати крах країни – і не лише тому, що величезний ядерний арсенал Росії не знатиме в чиїх руках. Більшість росіян перебувають у тяжкому психологічному стані: причини цього – бідність та величезні дози пропаганди, яка сіє ненависть, страх, почуття водночас переваги та безпорадності. Якщо країна розпадеться чи зазнає економічного та політичного катаклізму, це підштовхне їх до краю прірви. Росіяни можуть об’єднатися навколо ще войовничішого лідера, ніж Путін – і це спровокує громадянську війну, нову зовнішню агресію чи те, й інше.

• БОРИС БОНДАРЄВ був дипломатом Міністерства закордонних справ Росії з 2002 до 2022 року; остання його посада – радник російської місії при ООН у Женеві. У травні він подав у відставку на знак протесту проти вторгнення до України.

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.