8 листопада минає 90 років від дня народження Надії Світличної — української дисидентки, правозахисниці, журналістки, публіцистки та представниці руху шістдесятників. Вона пережила чотири роки радянських таборів, відмовилася від громадянства СРСР і навіть в еміграції продовжувала боротися за права українців та звільнення політичних в’язнів.
«Главком» згадує життєвий шлях Надії Світличної.
Дитинство на Луганщині та рух шістдесятників
Надія Світлична народилася 8 листопада 1936 року в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині. Її старший брат Іван Світличний також став відомим українським дисидентом, літературознавцем і політв’язнем радянського режиму.
Майбутня правозахисниця закінчила Харківський університет за фахом філолога. Працювала вчителькою та директоркою школи на Донеччині, а згодом переїхала до Києва, де долучилася до середовища української інтелігенції.
У столиці Світлична брала участь у літературних зустрічах, культурних заходах і поширенні самвидаву — творів, заборонених радянською цензурою. Серед її близьких знайомих були художниця Алла Горська, письменник Євген Сверстюк та інші представники покоління шістдесятників.
З Аллою Горською Світличну пов’язувала особлива дружба. У грудні 1970 року саме вона разом із Євгеном Сверстюком знайшла тіло вбитої мисткині у Василькові на Київщині.
Чотири роки таборів і розлука із сином
У травні 1972 року Надію Світличну заарештував КДБ. Її звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді й засудили до чотирьох років таборів суворого режиму. Покарання вона відбувала в Мордовії.
Після арешту маленького сина Ярему відправили до дитячого закладу. Згодом родичам вдалося домогтися, щоб хлопчика передали бабусі.
За весь час ув’язнення Світлична бачила сина лише тричі. Під час першого побачення дитина навіть не впізнала матір.
Після звільнення у 1976 році правозахисниця продовжила зазнавати переслідувань. Того ж року вона подала заяву про відмову від радянського громадянства, пояснивши своє рішення ставленням влади до інакодумців.
«Нижче людської гідності, після всього пережитого, бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору», — написала Світлична у своїй заяві.
Еміграція та боротьба за українських політв’язнів
У жовтні 1978 року Надія Світлична виїхала з Радянського Союзу. Спочатку вона прибула до Рима, а згодом оселилася у США, де продовжила правозахисну діяльність.
Вона стала членкинею Закордонного представництва Української Гельсінської групи та долучилася до видання «Вісник репресій в Україні». На його сторінках публікували інформацію про переслідування українських дисидентів, політичних в’язнів і представників релігійних громад.
У 1983–1994 роках Світлична працювала в українській редакції «Радіо Свобода» в Нью-Йорку. Вона готувала матеріали про репресії в СРСР, розповідала про українських політв’язнів, їхні судові справи та умови утримання.
Колишній директор нью-йоркського бюро «Радіо Свобода» Юрій Дулерайн згадував, що після приїзду до США запропонував Світличній розповідати в ефірі про те, що її найбільше хвилює.
«І вона сказала, що найбільше їй болить Україна, українські правозахисники їй болять», — розповідав Дулерайн.
Крім журналістської роботи, Світлична розшифровувала рукописи, які нелегально передавали з радянських таборів, упорядковувала архіви самвидаву та готувала до друку твори українських письменників, зокрема Івана Світличного й Василя Стуса.
«Луганський світлячок»
Колеги з «Радіо Свобода» згадували Надію Світличну як тендітну жінку з надзвичайно сильним характером. За словами Юрія Дулерайна, письменник Аркадій Львов називав її «луганським світлячком» — через походження, прізвище та доброзичливість.
Про відданість Світличної своїй справі свідчить і випадок, який пригадував Дулерайн. Одного вечора в Нью-Йорку невідомий спробував вирвати в неї сумку. Жінка впала, а нападник протягнув її кілька метрів асфальтом. Попри це, вона не відпустила речей: у сумці були матеріали, які наступного дня мали прозвучати в ефірі «Радіо Свобода» та розповісти слухачам в Україні про переслідування співвітчизників.
Шевченківська премія та Музей шістдесятництва
У 1992 році Надія Світлична стала лауреаткою премії імені Василя Стуса, а у 1994-му отримала Державну премію України імені Тараса Шевченка.
Однією з важливих справ останніх років її життя стала ініціатива створення Музею шістдесятництва в Києві. Частину коштів, отриманих як лауреатка Шевченківської премії, правозахисниця спрямувала на реалізацію цього задуму.
Надія Світлична померла 8 серпня 2006 року у США у віці 69 років. Її поховали на Байковому кладовищі в Києві.
Музей шістдесятництва, створення якого вона ініціювала, офіційно відкрили у 2012 році. Серед його фондів — архівні матеріали Світличної, передані родиною.
Спадщина Надії Світличної та мозаїка «Боривітер»
Ім’я Надії Світличної пов’язане і з історією українського монументального мистецтва. У лютому 2026 року в мережі з’явилися нові світлини з тимчасово окупованого Маріуполя, на яких видно фрагменти мозаїки «Боривітер».
Панно створили у 1967 році українські художники-шістдесятники під керівництвом Алли Горської. До авторської групи входила й Надія Світлична.
Мозаїка прикрашала ресторан «Україна» в центрі Маріуполя, однак зазнала значних пошкоджень під час російської облоги міста у 2022 році. У Маріупольській міській раді повідомляли, що частина панно збереглася, проте можливість його відновлення залишається невідомою.
Життєвий шлях Надії Світличної став свідченням незламності людини, яка не зреклася своїх переконань перед обличчям радянських репресій і продовжила захищати Україну та її громадян навіть далеко від Батьківщини.
