Київ – листопад, 2026
Українська громадянська ідентичність перетворилася на головний об’єднавчий чинник суспільства, тоді як регіональні відмінності більше не суперечать відчуттю загальнонаціональної єдності. Українці також демонструють значну підтримку демократичних принципів, відповідальності та спільних цінностей, водночас висловлюючи критичне ставлення до діяльності державних інституцій. Про такі тенденції свідчать результати дослідження «Українська ідентичність 2022–2026: соціологічний портрет», презентованого Любомиром Мисівим, заступником директора Соціологічної групи «Рейтинг», під час засідання Українського безпекового клубу в Києві.
Громадянська ідентичність – основа українського «ми»
Найвиразніший результат дослідження – українці передусім відчувають себе громадянами своєї держави. За десятибальною шкалою цей показник становить 9,4 бала з 10, причому 79% опитаних поставили собі найвищу оцінку. Для порівняння, відчуття приналежності до свого регіону становить 8,1 бала, а європейська ідентичність – 5 балів.
«По суті загальнодержавна громадянська ідентичність є фундаментом», – наголосив Любомир Мисів.
За словами дослідника, війна прискорила суспільні зміни, які за мирних обставин могли б тривати десятиліттями.
«Зараз ми є свідками унікального явища – фактично формування української ідентичності в умовах повномасштабної війни. Адже криза, якою є повномасштабна війна, і зіткнення з ворогом – силою, яка прагне тебе знищити, – власне, і дають поштовх до кристалізації ідентичності та її подальшого формування. Якщо звернутися до історичного контексту, то ми пам’ятаємо, що сучасні європейські нації почали формуватися, зокрема, після Тридцятилітньої війни в Європі. Надалі, через великі конфлікти, ці процеси продовжувалися, а національні ідентичності поступово викристалізовувалися. Сьогодні ми маємо власну історію і фактично в режимі реального часу можемо спостерігати, як твориться українська нація. Водночас, попри всі ці обставини та різні погляди, я спираюся передусім на результати досліджень, які ми проводимо», – говорить Любомир Мисів.
Важливою зміною стало й переосмислення регіональної приналежності. Якщо раніше, зокрема до 2014 року, локальна ідентичність могла конкурувати із загальнонаціональною, то нині вона дедалі більше стає її складовою. Людина може відчувати себе одеситом, харків’янином чи львів’янином і водночас насамперед бути громадянином України.
«Сьогодні ситуація з ідентичністю суттєво відрізняється від того, що ми спостерігали, наприклад, у 2014 році, і навіть від того, що було у 2022 році. Я не заперечую, що в окремих областях і регіонах України існує таке явище, як локальна ідентичність, яке до того ж може підживлюватися певними силами… Він уже не має такого яскраво вираженого локального характеру, як до початку війни у 2014 році. Для прикладу, до 2014 року в Донецькій та Луганській областях локальна ідентичність проявлялася особливо виразно. Це чітко простежувалося і в соціологічних дослідженнях: близько двох третин респондентів, а подекуди й більше, ідентифікували себе передусім як мешканців свого регіону, а не як громадян України», – наголошує дослідник.
Українськість – це свідомий вибір і відповідальність
Дослідження також показало, що сучасна українська ідентичність має переважно громадянсько-правовий характер. Найважливішими ознаками належності до української спільноти респонденти назвали відчуття себе українцем (95%), відповідальність за Україну (92%), повагу до українських законів і політичного устрою (90%), а також належність до українського культурного простору (89%).
Українську мову як важливу складову ідентичності визначили 79% опитаних. Натомість народження в Україні та українська національність отримали відповідно 68% і 71%.
Найменш значущим серед запропонованих чинників виявився релігійний: бути віруючим християнином важливим для визначення української ідентичності вважають 51% респондентів.
«Всі аспекти є важливими, найменше – аспект релігійний. Спостерігається секуляризація населення, особливо серед молоді. Християнство і відчуття себе християнином не є домінуючою складовою у відчутті себе українцем. Переважають повага до законів, відповідальність», – пояснив Любомир Мисів.
Водночас мовний і культурний чинники мають регіональні відмінності. Зокрема, важливість спілкування українською мовою як ознаки українськості відзначили 92% опитаних на Заході, 83% у Центрі, 65% на Півдні та 62% на Сході.
Патріотизм – це не лише символи, а й щоденні вчинки
Серед основних ознак патріотизму українці найчастіше називали дотримання законів (39%), відстоювання демократії, прав і свобод людини (36%), збереження української культури (33%). Використання української мови та служба у війську набрали по 24%.
Водночас сплата податків як прояв патріотизму отримала лише 13%, а турбота про довкілля – 9%.
Ці результати свідчать про те, що суспільство пов’язує патріотизм не лише із символічними проявами, а й із дотриманням спільних правил, повагою до прав людини та збереженням культури. Проте усвідомлення повсякденної громадянської відповідальності ще потребує посилення.
Довіра до армії та громадянського суспільства вища, ніж до державних інституцій
Окрему увагу під час презентації приділили довірі до держави та її інституцій. Дослідження виявило помітний розрив між сприйняттям держави як спільної цінності та оцінкою роботи владних структур.
На запитання, чим є держава для українців, 51% відповіли, що це спільна справа людей, і лише 30% – державні інституції. Це відображається і в оцінках того, хто допомагає Україні залишатися демократичною державою під час війни. На першому місці – Збройні сили України (65%). Далі йдуть громадянське суспільство (37%), волонтерський рух (28%), міжнародна підтримка (24%) та незалежні медіа (23%). Верховну Раду назвали лише 3% опитаних, Кабінет Міністрів – 2%.
«Ми навмисно виключили Збройні сили України з цього переліку, оскільки рівень довіри до них становить близько 95%, і вони незмінно посідають перше місце. Це зроблено для того, щоб не спотворювати сприйняття результатів респондентами. Водночас довіра до держави залишається низькою… Тобто йдеться не про явище, спричинене виключно нинішньою ситуацією чи останніми корупційними скандалами. Це тривалий процес, який заслуговує на окрему увагу. Що стосується демократії та свободи слова, то ці цінності залишаються важливими для українців. Водночас тут є певна внутрішня суперечність: частина громадян не вважає Україну демократичною державою. Ще критичніше суспільство оцінює ситуацію зі свободою слова. Отже, українці розглядають демократію та свободу слова як важливі права і свободи, але водночас бачать серйозні проблеми з їхньою реалізацією. І все це відбувається на тлі глибокої кризи довіри до владних інституцій. На чому загалом ґрунтуються демократія та державність? Передусім на особистій силі, волі та спроможності самих громадян, а не на державних інституціях. Як бачимо, серед лідерів суспільної довіри, за винятком Збройних сил України, немає жодної державної інституції», – підкреслив Любомир Мисів.
Європейський вибір та можливість примирення з росінями
Ще один важливий висновок дослідження – різниця між підтримкою європейської інтеграції та особистим відчуттям європейської приналежності.
Вступ України до Європейського Союзу підтримують 71% опитаних. Водночас самоідентифікація як європейця становить 5 балів із 10 (у відсотковому значенні лише кожен четвертий однозначно ідентифікує себе як європейця). Для порівняння, у квітні 2022 року цей показник сягав 6,4 бала.
Отже, європейський напрям залишається важливим суспільним вибором, однак підтримка вступу до ЄС не завжди означає сформоване відчуття культурної чи цивілізаційної приналежності до Європи.
Результати опитувань воєнних років показують, що більше 80% українців загалом допускають можливість примирення з росіянами лише за двох умов: або ніколи, або не раніше ніж через 20-30 років. При цьому про примирення в найближчій перспективі (до 5 років) говорять не більше 5% опитаних. «Для розуміння масштабу цих змін варто згадати період до 2014 року, коли путін був одним із найпопулярніших політиків, а позитивне ставлення до росіян серед населення України сягало близько 90%. Це надзвичайно важливий показник, який демонструє, наскільки війна змінила суспільні настрої. Фактично відбулося формування глибокого неприйняття росії та росіян, причому навіть серед тих, хто раніше міг мати більш-менш лояльне до росії ставлення», – наголошує науковець.
Спільна історична пам’ять як чинник єдності
Дослідження зафіксувало й зміни у ставленні українців до історичного минулого. Зокрема, у 2022 році відбулося помітне зростання позитивного ставлення до Симона Петлюри, Степана Бандери та Івана Мазепи.
Водночас у суспільстві співіснують різні пласти історичної пам’яті, зокрема позитивне ставлення до сучасного українського війська, УПА, УНР і ЗУНР, а також до радянської армії, що часто пов’язано із сімейною пам’яттю.
За підсумками презентації, спільну українську ідентичність формують мова й культура, історія, спільна боротьба, бажання жити в Україні та спільні цінності. Важливим завданням держави залишається вшанування героїв, збереження історичної пам’яті, підтримка української мови й культури та забезпечення справедливості.
Представлені результати показують: за роки повномасштабної війни українська ідентичність дедалі виразніше утверджується як свідоме громадянське об’єднання. Її основою є не лише спільне походження, а передусім відповідальність за країну, повага до законів, культурна належність і готовність захищати спільну державу.
Для довідки
Статтю створено за матеріалами виступу Любомира Мисіва, заступника директора Соціологічної групи «Рейтинг», під час засідання Українського безпекового клубу в Києві в листопаді 2026 року, а також на основі його презентації «Українська ідентичність 2022–2026: соціологічний портрет» (29-й слайд).
Статистичні показники, наведені в матеріалі, ґрунтуються на даних Соціологічної групи «Рейтинг» за результатами опитування серпня 2026 року, якщо не вказано інше. Використання, передрук або публікація матеріалів презентації передбачають обов’язкове зазначення джерела — Соціологічної групи «Рейтинг».
Засідання організували Український безпековий клуб та ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки Представництва Фонду Ганнса Зайделя в Україні.
